fbpx

Василь теж не горів бажанням доглядати матір. – Мамо, у мене робота щодень. Я не маю можливості коло вас ходити. Якщо хочете дамо вас в медзаклад

Невістку своєї подруги я вважала абсолютно безхарактерною. Абсолютно.

Скажу вам, що подруга моя Світлана жінка з таким характером, що їй такої невістки й треба, але ж, люди добрі!

Все мовчки виконує, така лагідна, очі немов в маленького телятка – величезні і карі. Ну чисто тобі дитина, таке й образити легко, бо лиш голос підвищиш, а ті очі вже наливаються сльозами.

Світлана теж була невісткою не задоволена. Не тому, що їй пащекує чи не слухає, а просто син міг і вродливішу знайти.

– І що на ній є, скажи мені Галю, – казала вона мені, – крім тих очисьок більше нічого в ній гарного нема. І які будуть онуки? Ще добре, коли підуть в мого сина, а як у неї?

Її побоювання таки справдилися, бо діти пішли в невістку Наталку і Світлана не раз казала, що не має до них такої любові, як до онуків від іншого сина.

– Ти подивися, як та дівчинка буде з таким носом? А хіба я синові не говорила, що так буде? А тепер буде сам мати клопіт, бо попробуй таку заміж видати!

Наталка дітей своїх любила безтямно і душі в них не чула. Дітки пішли вдачею у маму, тому були такі самі лагідні та ніжні і з такими само величезними очима.

Я особисто не розумію, як то онуків можна не любити, не всім суджено бути писаними красунями, але Світлана була собі на думці.

Для мене не дивно, що шлюб Наталки та її сина Василя був міцним, бо невістка всі непорозуміння намагалася згладити і часто й свекрусі змовчувала на її слова. Я от не знаю де ця тендітна жінка черпала стільки сили аби отак всіх любити і всім прощати? Це ж стільки треба мати терпіння аби не лише обернутися і піти геть від поганої людини, але знову і знову приходити, бо ж мама чоловіка…

Василька я знала з малого, тому й знаю, що характер там теж дай боже.

Роки летіли і зі Світлани почав лишатися лише її довгий язик. Несподівана неміч впала на неї, як сніг на голову і не було тому ради. Майже прикута до ліжка жінка потребувала постійної підтримки і догляду.

Старший син був далеко, тому не міг її доглядати, а до себе брати не хотів: – У мене двокімнатна квартира і ще Іринка школярка, то де я вас діну, – казав він матері.

Залишився Василь, але він теж не горів бажанням доглядати матір.

– Мамо, у мене робота щодень. Я не маю можливості коло вас ходити. Якщо хочете дамо вас в медзаклад.

Ковтала Світлана сльози, бо не хотіла покидати рідну хату.

Ось тут і прийшла Наталка, тиха і спокійна, вона готувала жінці їсти, мила її, розтирала плечі і робила масаж. Возила жінку по лікарях і купувала ліки, і все це з таким спокоєм і вірою, що свекруха одужає, що це передалося й жінці.

Потроху Світлана почала вставати з ліжка і так поступово виходилася.

– Ти знаєш, Галю, – каже мені, – Слабого терпіти, то дуже не просто. А от Наталка не лише мене терпіла, а вона всіх коло мене якось пристосувала до того, що все має бути спокійно, врівноважено. Коло мене Василь ні раз не огризнувся, що мене треба на двір вивозити, а колись не хотів мені й картоплі з погребу принести. А яких я маю онуків! Галю! Такі добрі діти – то читали коло мене, то питають чи мені чого не треба…

Отак, з лиця води не пити, кажуть, а Світлана переконалася на собі. Казала, що просила в Наталки пробачення за всі роки, коли їй не раз щось образливе говорила. Наталка пробачила, принаймні так сказала Світлані, але я думаю, що Наталка просто така людина хороша, справді хороша, але хто знає, що вона за ці роки пережила?

Чи варто отак безумовно прощати? Я б так точно не змогла.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page