fbpx

Василь від ранку місця собі не знаходив. Сьогодні вівторок. Він давно все зрозумів. І Лідку, поштарку, шість років тому зловив і все випросив, дізнався. Заборонив комусь розповідати про це. Любить хай, зате поруч з ним

За столом зібралася велика родина.

– Мамо, тату, зізнайтеся, в чому секрет, тільки чесно, за 35 років шлюбу, ви жодного разу не втомлювалися один від одного? Не хотіли розлучитися? – питала донька.

Всі притихли. Подружжя подивилося один на одного. Чоловік встав, обійняв дружину.

Вона чекала, сиділа біля вікна, підглядала. Пів на третю, вже повинна прийти.

Жінка, з великою сумкою через плече, злізла з велосипеда. Підійшла до хвіртки, дзвякнувши, сіла на свій велосипед і від’їхала.

Вона вибігла з дому, швидко відкрила поштову скриньку, дістала лист. Дійшов, рідний. Ось ніби відчувала зранку, що прийде. Прикривши за собою хвіртку, Марія сіла під тінню старої липи. Рука затремтіла. Хвилювання, кожен раз супроводжувало її, коли бачила його почерк.

Відкривши конверт, Марія здивувалася, в цей раз лист зовсім тонесенький, майже прозорий.

“Мила моя, Маріє!

Як давно я тебе бачив, не тримав твої м’які долоні на прощання… Подих твій легкий, досі згадую, відчуваю у себе на обличчі. Скільки років? П’ять, сім років? Давно перестав рахувати. Я пам’ятаю той день, коли ти з’явилася у нас в конторі. Худенька, одні очі на обличчі, глибокі, і губи червоні, яскраві, ще тоді хотілося тебе закинути собі на плечі і відвезти далеко, де нас ніхто б не знайшов.

А он як все вийшло… Заміжня ти виявилася. Нам це не завадило закохатися. Ні жодного разу, я б так не зміг … Але бачити тебе я хотів вічно. Я і зараз пишу і згадую твої очі. Маріє, я запитував все життя всі 7 років, за що? Чому саме ми. За що нам ось таке випробування? Чому любов нас затягнула? Комусь розкажеш не повірять, що є на світі така ось любов.

Ночами не можу заснути, як уявляю, що ти не зі мною… з ним. До ранку не сплю.

Я відпускаю, моя мила Маріє, нашу любов. Вона хай живе у наших серцях. А ми з тобою зустрінемося в іншому житті, можливо. Якщо в цьому не вийшло.

Я одружуюсь. Ти ж знаєш моє серце належить тільки одній жінці, воно твоє, Маріє, твоє. І я з ним нічого вдіяти не можу.

Але мені 30 років, здоровий чоловік! Я сім’ю хочу, доньку таку ж красуню як ти. З великими темними очима, смаглявою ніжною шкірою, червоними губами, з ямкою на щоці.

Я чекав, чесно, чекав і вірив, що ось сьогодні я двері свої відкриються і ти ввійдеш. Але це мрія, всього лише моя нездійсненна мрія.

Це останній мій лист. Прощай. Маріє, кохана, прощавай! Я відпускаю, будь щаслива зі своїм чоловіком. Знаю, він у тебе хороший з золотими руками, майстер, йому в цьому житті пощастило. Любіть один одного.

Твій Іван. 08.08.1988 “.

Сльози нестримно котилися по її обличчю. Марія тремтячи, хотіла вигукнути на ввесь світ. Вона відпустить, вона повинна… Вона знала, колись це станеться. Негоже молодому чоловікові жити одному. Вона належить іншому, вона присягалася бути йому вірною дружиною.

Марія не спалила лист, не змогла. Це єдине нагадування, що була любов, вона не придумала її.

Василь від ранку місця собі не знаходив. Сьогодні вівторок. Він давно все зрозумів. І Лідку, поштарку, шість років тому зловив і все випросив, дізнався. Заборонив комусь розповідати про це. Любить хай, зате поруч з ним.

Ось вона делегація найкращих?! А Марія не хотіла їхати, он як все вийшло. Якихось два дні загубили все життя йому?! Ні, він вірив дружині, вона не посміла б бути невірною. Але серцю не накажеш. Він ревнував, не показував. Мовчав всі роки, чого тільки не бажав своєму супернику. Це він її перший зустрів, він, а цей своїми листами дістав. Марія, і сьогодні чекає його листа. Він знав ці дні, коли вона ставала непомітною мишею, ходила з тихим смутком в очах.

Заїхав додому, хотів зізнатися, що він все знає, тому і дітей у них немає, забрехалися, але він прощає її, любить.

Марія не чула як підійшов чоловік. Він стояв поруч, ззаду, бачив його лист. Дружино, моя кохана, – хотів обійняти її, не смів, – все життя живемо обманюючи один одного.

Василь відвернувся. Відійшов. Марія почула його кроки. Лист сховала за спідницю.

– Ти рано?

– Забіг, хотів тобі сказати…

Марія мовчала.

– Відпускаю тебе. Іди. Я звикну. Але більше так жити я не можу.

– Він одружується…

– Якщо ти приїдеш, одружиться з тобою. Я б так і вчинив.

– Ох, Васю… Тільки я не піду, з тобою залишуся. За стільки років, якби захотіла, то давно б вже пішла. Я його два дні знаю, а тебе все життя. Я тебе кохаю. І сина нашого.

– Плакала чого тоді?

– Від щастя, що він свою знайшов.

Василь тільки тоді усвідомив останні слова дружини.

– Якого сина?

– Нашого. Перед Новим роком поповнення в нашій сім’ї чекати.

Дружина подивилася на свого чоловіка. Подружжя тихо посміхнулося:

– Життя воно підносить різні сюрпризи. Іноді ми не чекаємо на них, але вони приходять. Серце знає як. Слухайте, тільки воно знає істину!

Автор: Ірина.

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page