Сім років я була щасливою жінкою і дуже вдячна за це чоловікові. Хоча, я маю дякувати більше Богові, що на цьому відрізку часу не було випробувань для нашої родини. Ми виховували сина, працювали, жили в свекрухи в хаті. Ходили в парк на морозиво, в садок на святкові вистави, на застілля з родичами, на весілля.
Але людина завжди хоче більшого, принаймні, я хотіла ще одну дитину і бажано донечку.
– Я не хочу більше дітей, – казав мені Василь.
– Василю, ти подумай про те, що у нас єдиний син, а як з ним щось трапиться? Я тоді цього просто не переживу. А так буде ще одна дитина і будемо мати якусь розраду.
Під такими аргументами чоловік погодився і скоро я чекала дитину, це була дівчинка і ми всі дуже раділи. Але далі я пішла на обстеження і мені сказали, що дитина не буде цілком повносправна і я маю прийняти рішення.
Це було перше велике випробування на підтримку і чоловік його провалив.
– Слухай, що тобі кажуть фахівці. Я не буду заручником обставин. Я тебе одразу попереджаю.
Але я не могла вибрати чоловіка, тому наважилася ризикнути. Від мене відвернулися всі, від чоловіка до моїх батьків. Казали, щоб я не просила в них підтримки, бо це я собі на свою голову таке накликала.
Василь відмовився прийти по мене після виписки, приїхала моя мама з татом і забрала нас до себе, бо свекруха сказала, що їй потрібна квартира, вірніше, їй потрібні гроші і вона туди заселить квартирантів.
Я не могла повірити, що в одну мить лишилася без найменшої підтримки, навпаки, саме мене знайшли крайньою.
Даринка росла, як всі дітки і якби не знав нічого про товстенну амбулаторну книжку, то вважав би її цілком милою дитиною.
Тато хоч і зі скрипом, але поїхав заробляти гроші, а я гляділа малу.
– Тільки не думай, що це надовго,- казала мама, – сама собі таке наробила і сама працюй над цим.
Я багато читала і кожне прочитане слово не давало мені вночі спати. Мама нагадувала на чиєму я хлібу, син капризував, що хоче до тата.
І в такий день приїхала до нас бабуся, оглянула це все, а тоді каже:
– Інно, поїхали до мене, там і робота для тебе буде, і школа гарна, яка різниця, де дитина в школу піде? І мені буде веселіше.
І отак я переїхала до бабусі.
Даринка така, як усі, вона залюбки бігає, стрибає, розглядає малюнки, говорить коротко і по суті, тільки по цьому можна зрозуміти, що вона особлива дитина.
Син вчиться в школі, любить ловити рибу і кататися на велосипеді, він росте без телефону перед носом і я рада, що його цікавить, як збудувати хижку, а не те, як купити фірмові кросівки за шість тисяч гривень.
Недавно приходив Василь, круглими очима дивився на Даринку, адже вона викапана свекруха. Щось бурмотів про те, що хоче вернутися і ми маємо переїхати в місто в ту саму квартиру.
– Ти подумай, що краще майбутнє ми можемо забезпечити дітям в місті, а не в селі. Що село їм дасть?
Село дасть найкращі спогади, от що воно дасть. Я не хочу вертатися до чоловіка, бо навіщо він мені здався. Так, якщо жити в місті, то треба багато грошей, тут на одній городині не протягнеш. Але в селі я знайшла спокій і вважаю, що він надто багато коштує і наявність колишнього чоловіка цього ніяк не компенсує.
Та й бабусю я не хочу залишати, бо вона мені допомогла в найскрутнішу хвилину, а я тепер маю допомогти їй.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
