Доля моя була не дуже щаслива, адже вийшла заміж за хлопця, який мене через рік покинув, а через місяць я зрозуміла, що при надії. Про дитину Вадим й знати не хотів, все казав, що Оленка не його, хоч вона дві каплі води схожа на його матір. Свекри приходили кілька разів. А потім і забули, що у них онука. Тому все трималося на мені та моїх батьках. Вдруге вийти заміж не змогла та й не було такого чоловіка, з яким би хотілося ділити радість материнства, розповідати, яка в Оленки оцінка, які успіхи в гімнастиці.
А далі життя промиготіло і я вже видаю доню заміж, правда, молоді спочатку хотіли піти жити окремо, але я запропонувала поки пожити у мене.
– Назбираєте грошей на оренду хоч на пів року, то й з’їдете.
Але нема нічого вічного, як тимчасове. Вже п’ять років живуть діти у мене і я б рада аби вони поїхали, але ж де.
– Мамо, ти дивися, яка ситуація й з роботою, й з усім іншим. А оренда злетіла просто в рази, ми не витягнемо. Тим більше, Миколка маленький ще, як його туди-сюди тягати?
Так, онук ще маленький і кому те не знати, як мені, коли його ліжечко в моїй кімнаті? Знаєте, я втомилася і на роботу ходити і не висиплятися, адже дитина вередує і хоче до мами, далі Оленка аж чує в себе його і тоді йде до мене і отак пів ночі вже й нема.
Я вже не в тому віці аби собі отак сон переривати. Так, я люблю дітей, але ж є якась межа, коли вже хочеться подумати й про себе.
Чи то через таке життя, чи то нерви, але повезла мене швидка. Знаєте, я зраділа, що хоч в палаті висплюся, от чесне слово. І так і сталося, там спокій і благодать, можна спати годинами. І так мені після сну добре, що я вже була певна, що вкажу дітям на двері. Досить з мене.
А як треба, то й грошей позичу, хоча вони й так на моїх переважно живуть, бо я все купую до хати, а вони лиш витрибеньки.
І ось приходить донька з онуком мене відвідати. Бачу, що малий засмучений, донька теж якось перехвилювалася.
– Бабусю, я тобі зліпив жабку, щоб ти швидше одужала, – каже дитина і дає щось дуже далеке від тієї жабки.
Я подякувала, обійняла і сказала, що все буде зі мною добре і хай не хвилюються. Дивилася на ту жабку й зі сміхом, і з роздратуванням, бо нащо мені той пластилін в палаті, та й не викину це «творіння», бо ж дитина старалася.
А потім сталося щось дивне, я дивлюся на ту жабку і світ перестав існувати. Чую, що навколо люди копошаться та бігають, кажуть аби я не втрачала свідомість, а мені та жаба спокою не дає, так вже дивиться на мене, що аж дивно, адже там суцільне око і воно мене тут і тримає.
Ось так я пережила ще один приступ і всі були раді, що це трапилося під наглядом спеціалістів.
А я собі думаю, що якби не та жаба, то я б справді полетіла десь далеко-далеко. А тепер вона мене тримає на цій землі, вона і любов мого онука.
Діти мене зустріли дуже радісно, донька сказала, що тепер мене берегтиме.
– Мамо, вибач, що сприймали тебе як належне, а ти все на собі та мовчки. Ми й справді з’їдемо.
– Та ти що, доню, ти ж бачиш, які ціни. Тим більше, мені Миколку треба навчити ліпити, правда, любий?
– Так!, – з захватом сказала дитина.
Любов вона така – переливається в іншого і дає сили, якщо вона справжня.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
