fbpx

Вдома мене зустріла донечка Світланка та Василева спина, лампочка й далі кліпала в коридорі, а на кухні чимось неприємно пахло. – Тато смажив мені яйце!, – похвалилася донька

Сто п’ятдесят разів я хотіла піти від Василя, чесне слово… Господи, чому колись мені в ньому подобалася ця його здатність завжди бути поруч? Як же мені хочеться аби він нарешті пішов працювати, а не сиднем сидів біля комп’ютера!

Мені тридцять, а таке враження, що цілих шістдесят років і я так втомилася від постійного безгрошів’я, що я просто не можу передати. Тому й вчинила так, як вчинила, бо я хочу жити, а не існувати!

А що тут такого? Я доньку скільки часу виношувала, то хай тепер батечко трохи попотіє хоч з її вихованням.

Я вкотре прийшла в нашу орендовану квартиру на околиці міста, до якої добиратися з двома пересадками в запилюжених автобусах, переповнених людьми, які мали важкий робочий день, грубили і сварилися один з одним.

Я несла сумки з продуктами, бо біля нашого дому є магазинчик, але в ньому все дуже дороге, тому краще скупитися в місті, де хоч акції якісь є.

Вдома мене зустріла донечка Світланка та Василева спина, лампочка й далі кліпала в коридорі, а на кухні чимось неприємно пахло.

– Тато смажив мені яйце!, – похвалилася донька.

– Молодець, – сказала я тоном, який відображав мій погляд на сковорідку до якої прилипло певно пів яйця, звичайно, що мити її буду я.

Василь щось дивився на графіки і цифри, запевняючи, що от-от ми розбагатіємо. Говорити вкотре про кредит, який ми взяли аби погасити попередній просто не було сенсу.

– Все у нас буде, – казав він, – От акції ще трохи підростуть і я їх продам за вигідною ціною, то ми одразу полетимо відпочивати…

Обіцянки-цяцянки…

Колись мені видавалося, що він турботливий і ніжний, ніколи не підвищував голосу і завжди приносив квіти, навіть польові.

А тепер я хочу аби він був впертим і пробивним, щоб нарешті заробив кілька тисяч і повіз нас хоч раз за вісім років на відпочинок…

В нашій родині гроші реальні були лиш від моєї роботи манікюрницею і то вони просто розчинялися в повітрі, бо я давно не мала ні гарного плаття, ні красивої зачіски… Все як не в оренду, то на дитину, то на їжу.

Старалася аби в Світланки все було добре з одягом та гуртками, тому й не економила на ній.

Звичайно, бувало, що й Василь заробить кілька тисяч на своїх акціях. Але ж то така крапля в морі.

А я так стомилася…

– Я більше не хочу тут жити, – сказала йому я.

– Почекай, я зароблю на акціях і переїдемо в нову квартиру.

– Я стомилася цього чекати, розумієш?

– Та чого ти? В тебе поганий день?

– В мене останнім часом всі дні отакі, – кажу йому.

– Та все у нас буде добре, треба вірити і чекати слушної миті.

– Все. Досить. Чи ти мене не чуєш? Я стомилася отак жити і я йду геть.

– Куди?

– Світ за очі. Не знаю, куди і як, але йду.

– А як же я? Як же Світланка?

– Побуде з тобою, якось дасте собі раду, а я просто йду.

Не пам’ятаю, як зібрала речі в сумку, поцілувала доньку і просто вийшла з квартири і кожен крок від них додавав мені впевненості – я так більше не можу, я хочу чогось іншого, але точно не цього.

Побула кілька днів в подруги і почала шукати нову квартиру та нову роботу. У мене великий досвід, тому я можу працювати будь-де, навіть вдома.

Звичайно, що доньку заберу, як тільки все влаштую і буде стабільність. І за ці кілька місяців, якщо Василь нічого не придумає з роботою, то я більше не хочу його бачити і чути його обіцянки. Вже досить.

Думаю, вісім років чекати на покращення – то вже й так забагато. Здається, я сама хочу скинути неліквідний капітал…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page