Коли свекруха подарували нам квартиру, то я не думала, що все до цього йде. Ми тішилися з Русланом самостійності не довго, бо раптом його мама почала до нас приходити щодня в гості:
– Перевірю, як ви тут справляєтеся, – завжди казала нам і затримувалася допізна.
Далі Руслан йшов її просаджати, бо їй страшно одній і приходив близько дванадцятої, бо мама ще щось мала йому сказати. І так проходили наші перші місяці. Звичайно, що їй не подобалося. Як я готую і які меблі вибрала та штори, але я людина спокійна, тому трималася.
Проте, далі такі відвідини почали мене втомлювати. Я не могла сидіти і мило посміхатися біля свекрухи, коли мені хотілося лягти і задерти ноги, бо аж спина нила.
– Лілю, ти знаєш, що таке виховання?, – питала вона мене, коли я йшла після вечері не теревенити, відпочити, бо вже чекала дитину.
Після появи дитини вона так само приходила аби розказати, що я роблю не так з дитиною, а от вона колись робила все руками і ще й чоловіка обходила, а тут таке.
Далі й друга дитина у нас з’явилася, спокою ніякого, а свекруха щодень з відвідинами, але не для того аби помогти з дітьми, а для того аби свого сина побачити.
Вона як звично чекала його на вечерю, далі у нас їла, далі сиділа допізна і критикувала мене за галас в дітей, далі просила сина її провести.
– Ходи, любий, хоч кілька хвилин матимеш спокійних, – казала вона йому.
Я трималася й так довго, але далі вже сказала Русланові, що такі відвідини з повчаннями я не витримаю більше.
– Але ж вона мама, – кліпав очима чоловік.
Пам’ятаю, що тоді пішла у ванну, але й там мене знайшли діти, приповзли, бо їм негайно щось треба.
І в мене зародився план.
– Віро Михайлівно, я забула хліб купити, ви не проти п’ять хвилин з дітьми побути?, – спитала я свекруху, коли вона переступила поріг квартири.
– Але тільки п’ять хвилин, більше я з ними не витримаю.
Я вибігла з квартири і побігла до квартири подруги, вона мені давно залишила ключ в разі чого, тому я пам’ятаю тільки я прилягла на дивані і прокинулася від дзвінка будильника – треба вертатися додому.
Вдома свекрухи не було, тільки розгублений чоловік і діти.
– Де ти була?, – в чоловіка глос аж дзвенів.
– По хліб ходила, – кажу спокійно.
– І де він?
– Забула купити. Завтра куплю.
Він так на мене глянув, але я й на наступний день пішла по хліб. На третій день свекрухи не було. Аж дивно було вечеряти без неї, навіть атмосфера між нами була геть інша, наче ми справді дорослі люди, а не діти під суворим наглядом матері.
Хоча, суворим він був лише для мене, але не для Руслана.
З того часу свекруха приходить лише на вихідні, і вартує мені лиш підвестися за чимось, як вона одразу збирається йти геть.
– У мене купа справ, – каже вона і біжить до дверей.
Пробувала переманювати Руслана до себе додому, але я давала йому при цьому дітей.
– Йди-йди, заодно дітей вигуляєш, – казала.
І знаєте, що він робив? Брав дітей, а потім казав матері, що на п’ять хвилин вийде зателефонувати і йшов до друзів.
Мені шкода свекруху, бо й в синові розчаруватися, онуки теж не такі, як треба, невістка тим більше.
Складне у неї життя, нервове. А у нас, слава богу, все налагоджується.
Фото Ярослав Романюк
