Іванка з Назаром побралися дуже юними. Вона фанатіла від Шекспірівської Джульєтти і була впевнена, що кохання й має бути таким – попри все на світі разом до кінця. Звичайно, їхня рідня не ворогувала, можна було побурчати на свекруху чи тещу, але в очі посміхалися люб’язно.
Тож двоє діток, п’ятнадцять років за плечима і десь ділося кохання. Іванка не має часу й згадати, що то таке, бо діти додають клопотів, на роботі завал і домашню господарку ніхто за неї не зробить. Назар приходить втомлений з роботи і добре, що голови не крутить. Хоч виспиться, бо завтра знову безкінечна біганина по колу, клятий день бабака.
Та знає вона, що Назар гуляє. Знає. І не треба на неї жалісливо дивитися. Скажіть в очі з ким, а не натякайте, бо інакше просто замовкніть. Вчора вона в цьому впевнилася на сто відсотків – верталася пізно з роботи, шеф підвіз, бо треба було доробити звіти, і от вона побачила, як стоїть його машина в проліску. На пасажирському сидінні була білява жінка і вона тулилася до ного. Не могла дихати, це ж мало бути навіки, а не на півдорозі.
Вклала дітей спати і почала його чекати на вулиці, сиділа на лавочці і хрустіла пальцями, бо інакше заламувати руки не могла.
– Ти чого не вдома? – спитав збентежено.
– Тебе чекаю.
– Я затримався.
– Замовкни! Я все знаю! Просто скажи чому? Вона краща за мене?
– Вона інакша.
– Інакша? Оце така відповідь?
– А що ти хотіла, щоб я сказав?
– Не знаю. Просто я поруч п’ятнадцять років і це все коту під хвіст, бо вона інакша?
– Я не хочу йти від тебе?
– Ти це серйозно? То для чого тоді ти це зробив?
– Вибач, я втомився. Я хотів чогось іншого, а не цієї постійної рутини! Я жива людина!
– А я ні? Чи ти думаєш, що мені не нудно цілими днями робити одне і теж? Чи на мене не задивляються? Але я не тварина!
– Я…
– Мовчи! Я думала, що між нами щось більше, що ти більший за людського примата. Помилилася. Забирай манатки і вали.
День почався, як завжди. Нічого незвичного, крім того, що страшенно колотить все всередині. Діти не питали, де тато, бо крім телефонів нічого не бачили. Так-сяк пройшов день на роботі, і, на диво, миття гори посуду дало якесь полегшення – почала відчувати горінь води, свої пальці.
Далі почалися відвідини батьками, подругами, щось вони говорили, радили, коментували, бідкалися і сварилися. Все було ніби не з нею.
Люди вливали в неї свої страхи: самотність, бідність, старість. Треба людини, яка буде поруч, коли з тобою таке стається. Але поруч має бути людина, якій віриш, довіряєш, яка не вештається з білявками…
Назар приходив миритися, щось пояснював, сперечався, сварився. Він хотів бути вдома. Клявся, що ніколи більше не вчинить так, що кохає лише її.
І Іванка здалася. Вона не пробачила, просто люди влили в неї стільки страхів, що весь її праведний гнів змалів і змиршавів. Гідність посунула потреба бути, як всі, одруженою жінкою.
– Та нагуляється і перестане, – втішала мама. – Скільки того чоловічого віку. Вам разом дітей одружувати.
Так і буде. Таке ж життя.
Потім Іванка занедужала. Всяке говорили навіть казали, що вона була емоції лікувала. Вернулася вся змарніла і слабка, ніби тінь від колишньої працьовитої бджоли. Назар був поруч і піклувався як міг. Він ніяк не пов’язував її самопочуття і їхні проблеми в шлюбі. Просто так сталося, співпадіння.
А Іванка лише хоче трохи набратися сил, одужати, а там видно буде. Недарма, люди кажуть, що здоров’я в житті головне.
Фото ілюстративне.
