«Годинник пробив опівніч». — Марина дочитала останні рядки детектива, закрила книгу і глянула на дисплей телефону. 00:05.
«Майже як в книзі. Вже за північ». — Подумала Марина, потягнулася, встала з зручного дивана і підійшла до вікна. Дівчина почула як хтось відкрив двері на сходовому майданчику.
«Цікаво, куди ж це Ольга Семенівна зібралася проти ночі?» — зацікавилася вона і виглянула у вікно.
З під’їзду вийшов молодий чоловік з великим пакетом. Розгледіти його вона не могла, третій поверх, та й ліхтарі у дворі тьмяні. Він не поспішаючи пройшов до смітника, викинув пакет. Спалахнув вогник запальнички. Хлопець постояв хвилин двадцять і повернувся в під’їзд.
Марина хутко добігла до вхідних дверей і припала до вічка. Хлопець ключем відімкнув двері і зайшов в сусідську квартиру.
«Хто ж це?» — промайнуло в голові у Марини. — «Ольга Семенівна самотня жінка похилого віку. Квартира однокімнатна. Квартиранта не візьме. Хлопець поводиться так, ніби він господар. Якось це все дивно. Треба поспостерігати».
Весь день Марина прислухалася до звуків на сходовому майданчику. В сусідській квартирі було дуже тихо. В районі дванадцятої ночі все повторилося. Хлопець вийшов з пакетом, пройшовся тим же маршрутом. Трохи постояв і повернувся. Марина почала хвилюватися і вранці зателефонувала подрузі.
— Нічого не розумію. Ольга Семенівна дуже активна жінка. Вчора цілий день ніхто не виходив з квартири. Тільки чужий хлопець виходить посеред ночі. Весь день його не видно. Дивно.
— Подзвони їй і дізнайся, — запропонувала подруга.
— Ми з нею не настільки близькі. Вітаємось і все. Я навіть не знаю її номера телефону. Я ж занедужала. Виходити мені не можна. Вибігаю тихесенько на вулицю сміття винести десь о четвертій ранку, поки нікого немає. Їжу мені привозить доставка. Як я дізнаюся?
— А коли ти її останній раз бачила? — Поцікавилася подруга.
— Давно. Минулого місяця. Я ж, як з відрядження повернулася, відразу злягла. Ось сиджу, детективи читаю.
— Може, ти просто перечиталася. Ось і ввижається тобі казна що? — розсміялась подруга.
Кілька днів Марина не знаходила собі місця. Вона постійно бігала від дверей до вікна. Кожен наступний день був схожий на минулий. Сусідська квартира, протягом дня, не подавала ознак присутності там когось. Опівночі хлопець виходив на вулицю по одному маршруту. Занепокоєння зростало. В голову лізли всілякі думки. Марина зважилася і зателефонувала до поліції.
Молодий лейтенант приїхав швидко.
— Це ви викликали поліцію? Що у вас трапилося?
Марина з-за зачинених дверей, захлинаючись, все розповіла поліцейському. Лейтенант постукав до сусідів.
— Хто там? — Долинуло з сусідської квартири.
— Поліція. Відкрийте, будь ласка. У мене є до вас кілька запитань.
— Я не можу, нездужаю. Давайте так поговоримо, — відповів хлопець.
— Обманює, — вигукнула Марина, — Він вночі виходить. Я сама бачила.
— Я собаку вигулюю. Їй потрібні прогулянки, — відповів сусід.
— Яку собаку? — обурилася Марина. — Немає у Вас ніякої собаки. Собаку я б точно помітила. Куди Ви поділи Ольгу Семенівну?
Двері сусідської квартири відчинилися. Висунулися чоловічі руки, які тримали тремтячу від страху чорну чихуахуа.
— Ось моя собака. Ви, що з глузду з’їхали? Я купив цю квартиру у Ольги Семенівни. Поки нездужаю, трохи обживаюся. Можу документи показати.
Лейтенант довго розглядав документи сусіда, повернув їх і вибачився.
— Дівчино, — звернувся він до Марини через двері, — Покарати б Вас треба за хибний виклик. Та вже гаразд, одужуйте. Більше через такі дрібниці поліцію не викликайте.
Марині стало соромно. Вона даремно образила хлопця, навіть, як слід не розібравшись. Вирішила вибачитися. Вона вискочила на сходову площадку, швидко подзвонила до сусіда в двері і прошмигнула назад. Свої дверцята не зачинила.
— Та хто там ще? — Пролунав роздратований голос хлопця.
— Це я, мене звати Марина. Ви вже вибачте. Я не дуже з сусідами спілкуюся. Та й не виходжу. Ось і ввижається всяке.
— Прийнято. Мене звати Олег, — долинуло з сусідської квартири.
«Невихований» — Подумала Марина. — «Міг би й поспілкуватися. Сусіди все ж таки».
В районі дванадцятої ночі Марина стала біля дверей, з твердим наміром висловити все, що думає новому сусідові. З квартири ніхто не виходив. Через годину Марина занепокоїлася. Вона вийшла на сходову площадку, підійшла до сусідських двері і прислухалась. Тиша. Смикнула за ручку і побачила, що двері були незамкнені. Вона обережно зайшла до сусіда.
— Є хто живий? — гукнула Марина вглиб квартири.
Вона почула тільки тоненьке скиглення собаки. Марина зайшла в кімнату.
Олег лежав на дивані з гарячкою і дуже важко дихав. Чихуахуа тремтіла поруч. Марина хутко викликала швидку. Сусіда відвезли у стаціонар.
Дівчина подивилася на собаку.
— Ну, що «вовкодав», ходімо поживеш у мене, поки господар не повернеться. Разом тремтіти будемо.
Через рік, Марина і Олег одружилися.
Фото ілюстративне. Pexels.
