fbpx
Історії з життя
Весілля гриміло запальними музиками. Яніна мліла від відчаю. Як він міг?! “– Не плач, доню. Життя іноді дуже складне. Але час допоможе. Забудеться все, як поганий сон. От побачиш, – ненька ніжно голубила свою одиначку, а в самої серце від жалю плакало”

Пахощі розквітлої липи розливались у повітрі тягучим солодким медом. Гріли душу лагідне вечірнє сонце і свіжість трави, присипаної краплинами дощу, який нещодавно напоїв спраглу землю жаданою вологою. Пройшла гроза, і від того дихалося легко й вільно.

– Як добре! – протяжно мовила літня пані й усміхнулася чоловікові, котрий сидів поруч.

За матеріалами – “Уют”.

– Колись ще моя мати казала, що найліпше – там, де пуп закопано. І справді: куди б не несло мене життя – завше повертався до рідних порогів, – той ніжно зігрів її теплом своїх світло-карих очей і взяв за руку.

У жінки на обличчі заграло сонце. Збентежено поправила зачіску. Він зачаровано спостерігав за її рухами й усміхався.

– Яка ж ти гарна, Яніно! – шепотів ледь чутно і тримав її руку. – Виходь за мене…

Гаряча сльоза покотилася щокою жінки. Велика та прозора краплина щирої радості й печалі…

– Та хіба ж ми у тому віці, Лук’яне? Обійдемося без весільних музик, – розсміялась крізь сльози. – Переїзди до мене – та й по всьому.

– Справді?! – щиро зрадів. – А коли можна?

– Хоч і сьогодні. У нашому віці зволікати не варто, бо кожен день – як рік. Якби ж це все раніше відбувалося…

Стільки в її словах було істини! У кожній літері. Лук’ян здригнувся і схилив посріблену життям голову. Якби ж і справді раніше…

***

Крадькома спостерігав за Яніною, що саме йшла вулицею. Висока та струнка. Довга коса, сонцем обцілована, падає аж до стану. А найбільше Лук’янові подобались її сіро-зелені очі. Немов у мавки! Усі хлопці на ті коштовні смарагди задивлялись. Її погляд наскрізь пронизував. Парубкові аж душа терпла, коли на ньому спинявся. Враз ніяковів, бентежився. Із ноги на ногу переминався. І скільки б не прокручував у голові сценарій їхньої зустрічі, фрази, які мав сказати – усе дарма. Бо як тільки бачив Яніну – ковтав язика і лупав очима.

– Ти якийсь дивний, Лук’яне! – дзвінко сміялася дівчина, а у душі тліла печаль…

Подобався їй цей хлопець. Симпатичний, спокійний, мов тиха вода. До того ж – на два роки старший і найкращий гравець шкільної футбольної команди. Усі дівчата заглядали, коли йшов коридором. А він, крім Яніни, і не помічав нікого…

***

Після школи вступив до інституту фізичної культури та спорту. Додому приїздив не часто. Але саме в один із таких приїздів вони з Яніною стали зустрічатися. Закрутилося таке кохання, що й словами не передати…

Півроку минуло. На зимові канікули приїхав до Лук’яна двоюрідний брат Сергій. Хвацький і тямущий у  справах залицяльних, він мав неабиякий досвід у спілкуванні з дівчатами . Тож із перших кількох хвилин зачарував Яніну своїми розповідями. Вона весело реготала з його жартів. Навіть не помічаючи, як супиться коханий. А той від ревнощів аж зубами скреготів…

Стояли під розлогою липою, де завжди зустрічалися, Сергій весело сипав жартами і струшував із гілок сніг. Пухка крижана краса сипалась їм на голови і танула на обличчях. Яніна сміялася. Глянула на коханого, а той – мов хмара чорна.

– Ти чого? – штовхнула його у бік.

– Нічого. Піду вже… Вам тут і без мене весело, – розвернувся і стрімко покрокував геть.

– Брате! – гукнув Сергій.

Навіть не озирнувся.

– Піду і я. Бувай, Яніно…

Дівчина остовпіло дивилась услід двом темним постатям, що поволі танули у тьмяному світлі зимового вечора…

Наступного дня Сергій поїхав. Яніна довго чекала, що коханий, як завжди, зайде до неї, аби разом іти до клубу. Але Лук’яна не було.

Зібралася. Прийшла сама. У клубі яблуку не було де впасти. Та все ж серед того натовпу помітила високу постать парубка. Ледь не впала – він танцював із її подругою Надійкою. Міцно стискав її у танці, а та заливалася сміхом… Яніна, не тямлячи себе від побаченого, на ватяних ногах вийшла на вулицю… Дорога додому була довгою, як ніколи…

***

Весілля гриміло запальними музиками. Яніна мліла від відчаю. Як він міг?! Знав же, що кохає його… Сам у любові не раз зізнавався… А виявилося, що все – тільки слова! Неправда, яка відітнула дівчині крила.

– Не плач, доню. Життя іноді дуже складне. Але час допоможе. Забудеться все, як поганий сон. От побачиш, – ненька ніжно голубила свою одиначку, а в самої серце від жалю плакало.

– Не забудеться нічого, мамо. Не пробачу такого вчинку…

Та час мчав галопом. Яніна на третьому курсі навчання в технікумі стала зустрічатись із молодим викладачем охорони праці – Михайлом. А як закінчила навчання – то одразу побралися. Придбали власне житло, двійко чарівних донечок. Яніна почувалася щасливою… Але глибоко у серці жевріло давнє щемке почуття, яке постійно нагадувало про себе, коли приїздила у село до батьків…

***

Про невірність чоловіка дізналася випадково. Запитала у Михайла прямо, чи правда те, що люди кажуть. Він не заперечував…

Розлучилися за півроку. Без галасу та взаємних образ… Поділили майно, роз’їхалися… Більше Яніна навіть чути про стосунки не хотіла. Довіри до чоловіків не лишилося. Дворазовий досвід поставив велику масну крапку на її особистому житті. Тож будь-які залицяння одразу припиняла…

Діти повиростали, звили власні сімейні гніздечка. Раптово, один за одним, відійшли в інший світ батьки. І тоді Яніна вирішила повернутись у село. Квартиру залишила дітям: нехай що хочуть – те й роблять із нею. Зробила ремонт у батьківському будинку і насолоджувалася кожною миттю життя…

Лук’яна випадково зустріла аж через кілька місяців після переїзду. Поверталась із магазину, а він – назустріч. Став, як укопаний, очима заморгав.

– Привіт, Яніно! А я думаю – ти чи не ти… Надовго приїхала?

– Назавжди…

Усміхнувся, зрадів… Того ж вечора прийшов на чай із цукерками. Довго говорили. Яніна нарешті відчула, що старі печалі давно забулися. Тим паче, що і його життя теж не вельми пестило. Із Надією недовго прожив. Мала проблеми… Згасла, як свічка, через кілька років після одруження… Згодом зійшовся з розлученою молодичкою. Та міська пещена пані була дуже гарною – і по всьому. У село – ні ногою. До роботи – як до холодної води. Та все ж прожив із нею сім років. Навіть сина йому подарувала. Усе зіпсувала її інтрижка. Закохалась у свого нового начальника, подала на розлучення. Після того Лук’ян більше не бачив ні її, ні сина, бо вони виїхали за кордон…

Потім були ще стосунки. Два роки жили разом… Та вона була такою лихою і гострою на язик, що довго він не витримав. Зібрав пожитки і чкурнув якнайдалі… Із того часу більше не шукав собі ніякого. Жив, як самітник. А як вийшов на пенсію, то вирішив переїхати у село. Лише тут його душа знайшла жаданий спокій… Аж до того дня, коли зустрів кохання усього свого життя, яке так і не зміг забути і яке так нерозумно втратив через власну поведінку…

***

Сидять щовечора під розлогою старою липою, де колись, у далекій молодості, простоювали аж до третіх півнів. Хоч і самі вже такі за віком, як це дерево, та все ж життя іще квітує. Адже доки у чутно любляче серце – доти й щаслива людина. І так було, є і буде. Бо лише любов тримає увесь світ у своїх теплих сонячних долонях…

Автор – Ірина Ясінська.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook