fbpx

Весілля гуділо, гості їли й пили, хвалили страви та музикантів, але в результаті на конвертах це не дуже відобразилося. Були й порожні, були й з двадцятьма гривнями

Я дуже легковажно поставилася до заміжжя. Чи то я була надто молода, чи це у всіх такі думки, які далі з поріг весільної сукні і першого танцю не заходять?

– Ей, молодята, думайте, хто буде дитину зранку в садок вести – по черзі чи тільки мама?

– Хто робитиме з дітьми уроки?

– Хто купуватиме продукти?

– Хто митиме унітаз?

Ось такі думки мають звучати в голові у людей, які планують одружитися. А не ось таке:

– Коли ти вже заміж вийдеш?

З усіх прасок та чайників.

Отак і я – треба було заміж вийти – прошу дуже, я ось маю на вибір дві кандидатури, але не можу визначитися, хто ж вам краще сподобається і кого ви, мамо й тату, сусіди та родичі, друзі і знайомі, схвалите.

Один мені подобався більше, його звали Дмитро, але він був таким мовчазним та заглибленим в себе, що я зрозуміла, що йому не подобаюся.

А навіщо ганятися за хлопцем, який тобі не подобається, коли за мною вже впадає його друг Вадим? Не просто впадає, а проходу не дає та заміж кличе:

– Я тебе побачив і зрозумів, що кращої дружини не знайду, – каже мені Вадим, – То чого тягнути?

Я отак подивилася, що Вадим мав би сподобатися моїм мамі й татові, сусідам та родичам, друзям та знайомим і погодилася. Тому на традиційне запитання відповіла:

– Вже сватають. Кабанчик підріс?

Що тут почалося! Таке враження, що ця новина впала на їхні голови несподівано, а не вони мене все свідоме життя до цього підштовхували!

Бабуся й дідусь заголосили, що недвано пішла з життя наша родичка, то у нас жалоби, тому лиш не цього року.

Тато забідкався, що лиш одного кабанчика вгодував.

Мама розхвилювалася, що недостатньо грошей відклала.

Сестра заголосила, що не встигне схуднути!

Подруги розізлилися, бо самі хотіли цього року заміж вийти і тепер постала проблема дружок.

А дорога родина в один голос заголосила, що такі важкі часи настали, тому скоріш за все вони або не прийдуть на весілля, або принесуть дуже скромні подарунки.

– Якби в інший час, то було б все по-іншому!, – твердили родичі.

Далі не було музик, ресторану, людської тамади і квітів.

Мене від усього цього вже заболіла голова і я передумувала виходити заміж, але Вадим вперся:

– Або цього року або цього року.

Якось це все зліпилося докупи титанічними зусиллями моєї мами, яка дуже хотіла аби я була щаслива.

Їй ніхто не сказав, та й вона б не зрозуміла, що щасливому можна бути й одному.

Весілля гуділо, гості їли й пили, хвалили страви та музикантів, але в результаті на конвертах це не дуже відобразилося. Були й порожні, були й з двадцятьма гривнями.

Дякую. Дуже дякую!

Почали ми з Вадимом жити на орендованій квартирі, хоч на це вистачило розуму.

Виявилося, що він не любить романтичні комедії, а годинами дивився б футбол, його дратує, коли я включаю Іво Бобула. У мене забагато косметики і речей, на його думку, а він не буде все життя працювати аби я губи малювала.

– Я теж працюю, – відповіла я.

– Що там твоєї зарплатні? Кіт наплакав! А я як гляну на цінники на твоїх баночках, то у мене аж піт холодний виступає!

От вам і спільне щасливе подружнє життя.

Пішла жалітися мамі, а вона як огризнеться!

– Навіть не думай заїкатися про якесь розлучення! Ми з батьком стільки грошви вивалили за ті квіти, що я на них дивитися не можу! Терпи. То таке життя!

– А чого ж ви раніше мені таке не говорили?

– Що саме?

– Що то отаке заміжнє життя? Я думала, що то лиш у вас з татом все як не у людей. А у мене буде все набагато краще!

– Дурень думкою багатіє! Вертайся до чоловіка і дай мені спокійно старість дожити.

Приїхали. То вам і щастя, і любов, і так до кінця своїх днів?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page