fbpx

Від кого Маруся привела свою Доню ніхто не знав. В той час чоловіків на всіх не вистачало, а дітей жінкам мати хотілося. От жінка для себе й прилеліяла свою донечку Доню. Поки була маленька. То було незрозуміло, що росте вона не як усі

Напевно, її звали Євдокія, але для всіх вона була Доня. Вперше я її побачила на шкільному подвір’ї і вона ганялася за дітьми, які пищали від захвату, дражнячи її. Їй можна було дати й двадцять і цілих п’ятдесят років, бо велика чорна хустка ховала її лице. Було чути лише гучний голос і її регіт, вона раділа, що з нею бавляться, хоч отак…

Коли я прийшла додому, то спитала, що то за така жінка.

– Дитино, аби ти її не дражнила, – сказала мені бабуся, – Їй і так не легко на світі жити…

Від кого Маруся привела свою Доню ніхто не знав. В той час чоловіків на всіх не вистачало, а дітей жінкам мати хотілося. От жінка для себе й прилеліяла свою донечку Доню. Поки була маленька. То було незрозуміло, що росте вона не як усі.

В школу дитину не взяли, а сказали, що її треба віддати в місто в спеціальну школу. Спочатку Марія погодилася і на якийсь час віддала свою дитину в таку школу.

У них була домовленість, що коли їй там буде погано, то вона матері малюватиме малюнок з зірками, а коли добре – з квітами. Доня вміла креслити зірку не відриваючи руки від паперу.

Через два тижні Маруся приїхала відвідати доньку і та передала їй листочок списаний з двох боків зірками…
Не витримало материнське серце і забрала жінка свою дитину додому.

Якби тоді вона того не зробила, то може б Доня була більш прилаштована до життя, а так її єдиним другом був пес. Довші роки то був рудий собака, а недавно бігав чорний цуцик…

Жінка не боялася ні в ліс піти, бо знала кожну стежку, збирала гриби на продаж та ягоди. Так вони з матір’ю і жили: на пенсію та дари природи.

Нікому Доня за життя не робила нічого поганого і дорослі теж ставилися до неї з розумінням, хіба діти, які гостро реагують на інакшість ще дражнили стареньку жінку.

Скрутно стало Доні, коли матері не стало. Голова сільради вибила жінці кошти, але вони пропадали. Згодом виявилося, що місцеві гультяї заходили до хати жінки і просто забирали гроші, а та мовчки віддавала, бо не розуміла для чого вони їй.

Думаю, мало хто знав, що жінка їла та де спала.

Коли бувала вдома, то сусіди щось давали їсти чи головиха приносила продукти, бо гроші вже не давала їй на руки.

Доня голосно дякувала, вона взагалі була голосною, куди не йшла, певно, ліс її навчив того, що треба шумом відлякувати змій та вовків.

А потім довший час її не було чути й ніхто не бачив її чорного пса.

Коли її не стало, то ніхто й не плакав. За чим було жаліти, коли нікому вона не придалася? Тільки чорний пес так вив, що заглушував спів дяка за що був виведений далеко за подвір’я.

Він ще довго біг назирці, а потім його бачили на цвинтарі, ніяк не міг зрозуміти, де ж ділася його господиня…

А потім й про нього ніхто не згадував, бо що людям діла до чорного пса…

You cannot copy content of this page