Вадим нетерпляче нишпорив по кишенях в пошуках ключів. Потім, опустивши пакунки на кахельну підлогу сходової площадки, відкрив барсетку. Ключі знайшлися. Хлопець розімкнув двері, зайшов у квартиру, включив світло.
Від побаченого він аж впустив пакети. Вони шубовснули на підлогу. Почувся дзвін розбитого скла. «Футбол накрився». — Сумно подумав Вадим і оглянув передпокій. Шафа була відкрита, взуття вивалилося. Осіння куртка, одним рукавом, ледь-ледь трималася на вішаку.
Вадим обережно обійшов всю квартиру. Кімната нагадувала поле битви. Штори наполовину зірвані. Шафи відкриті. Вміст вивалився на килим. На кухні панував повний хаос. Підлога була усипана крупою, цукром і недоїдками зі смітника. Рука сама потягнулася до телефону.
— Що у вас зникло? — Поцікавився поліцейський.
— Так, ніби все на місці, — невпевнено відповів Вадим, — Але, хто ж усе це накоїв? Навіщо?
— Може, Ви шпигун або секретний агент? — реготав поліцейський. — Замки в порядку? Кому ж Ви могли так зіпсувати життя? Дівчину не кидали? Схоже на помсту.
— На даний момент у мене немає дівчини. Я вчуся. Підробляю продавцем у магазині. Все, як зазвичай. Нічого не розумію. — Замислився Вадим.
— Гаразд, будемо розбиратися, — резюмував поліцейський, — А Ви все ж таки подумайте, кому дорогу перейшли. Це якось дивно. Балконні двері хоч і відкриті, однак з вулиці до вас не можливо залізти. Ми опитали сусідів. До найближчого сусіднього балкона далеко. Там є виступ, але він вузький, людина пройти не зможе. Та й навіщо життям ризикувати? Щоб влаштувати безлад? Думайте.
Цілу ніч Вадим наводив порядок в квартирі. Голова розривалася від питань. Пояснення не знаходилося.
Вранці, на заняттях, він розповів друзям про те, що вчора сталося. Всі знизували плечима. Ніхто не міг висунути жодної реальної версії.
— У тебе завівся домовик, — припустила одногрупниця, — Мені бабуся про нього розповідала. Вона говорила, що треба в куточоку залишити для маленької істоти цукерки. Він поласує і не буде більше бешкетувати.
Всі дружно розсміялися. Дівчина почервоніла. Вадим замислився.
Він заліз в інтернет, знайшов оголошення якоїсь знахарки і запросив її до себе додому. Ну, про всяк випадок.
— Так, домовик справді є. Тільки він не дорослий, а ще дитина. Домовичок. От і пустував. Я зараз обряд проведу, виженемо його. Спатимеш спокійно.
Знахарка ходила по квартирі. Шепотіла. Махала запаленою травою, схожою на мітлу. Завивала. Взяла за роботу величезну суму грошей і пішла. Залишився тільки терпкий запах і задимлена квартира.
Вадим закашлявся і відкрив балконні двері, щоб провітрити оселю. Ліг спати. Чи то від вражень, чи від млосного запаху, заснути не вдавалося.
Через деякий час його увагу привернув шум на балконі. Щось впало. Вадим напружився і прислухався. Його рука гарячково шукала на тумбочці щось важке, намацала настільну лампу.
Почувся скрип балконних дверей. Вадим, намагаючись не шуміти, сів на ліжко. Приготувався до оборони. Хтось маленький пройшов на середину кімнати і застиг. Хлопець клацнув вимикачем, спалахнуло світло від настільної лампи. Вадим здригнувся.
Звір не злякався. Він тільки на мить закрив, від несподіванки, очі, видав радісний, гучний писк і кинувся до Вадима. Він спритно видерся на ліжко, заліз до хлопця на коліна і, не перестаючи голосно пищати, почав дряпати йому живіт.
— Єнот, маленький, — розсміявся Вадим, — Ти звідки взявся? Як ти взагалі сюди потрапив? Ручний, мене не боїшся. Ти голодний? Чим же тебе нагодувати?
Вадим заліз в інтернет, потім відправився на кухню. Дістав яйця, яблука і горіхи.
— У мене є тільки це, пригощайся, — лагідно промовив Вадим, простягаючи єнотикові їжу, — Після вечері, ляжемо спати. Завтра розберемося.
Вранці Вадим взяв єнота на руки і відправився до сусідки, чий балкон був до нього найближче.
— Це не Ваш «скарб»? — Запитав Вадим сусідську бабусю.
— Мій шибеник, — сплеснула руками бабуся, — Я думала з балкона впав. Сестри не стало, а він зі мною залишився. Не знаю, що з ним робити. Такий спритний, всю квартиру мені перевернув. На балкон переселила. Я бачу, ви подружилися. Може забереш його собі?
Єнот витріщився на Вадима своїми оченятами-намистинками і тихенько бурчав.
— Як його звати? — поцікавився Вадим.
— Пустун. У нього і паспорт є зі щепленнями, — з надією відповіла сусідка.
— Гаразд. Пустунчику, пішли додому, — посміхнувся Вадим.
Єнот забурчав ще голосніше.
— Спасибі, синку, — зраділа бабуся, — Я вам цілий мішок яблук з дачі привезу. Спасибі!
— А ти була права, — звернувся Вадим до одногрупниці, — У мене справді з’явився домовичок і зараз ми живемо разом.
Дівчина, від подиву, закліпала очима.
Фото – ілюстративне (pexels).
