Від почутого у мене спалахнули щоки, я й не думала, що все так, як виявляється. Як тепер в очі діверу дивитися після того, що я дізналася? Але чи далі жити з чоловіком – ось питання, а у нас двадцять два роки спільного життя.
Мій чоловік ніколи не вирізнявся характером, спокійний, врівноважений, він ніколи не встрявав у конфлікти. Я чоловіка любила, знала, що він не побіжить мене визволяти, тому свої питання вирішувала сама.
За свої сорок п’ять років я ніколи не покликала на допомогу чоловіка в якихось виясненнях стосунків, не казала аби йшов розібратися з хлопчиком, який доньку за кіски смикав, чи коли товариш зламав сину велосипед. Те все виясняла я, йшла до батьків однокласника доньки, до батьків товариша сина і спокійно пояснювала ситуацію.
Не завжди виходила переможницею, але ніколи не втягувала у таке чоловіка. Він не був безпорадним, доволі кремезний чоловік, але я розуміла десь на підсвідомому рівні, що він не впорається. То навіщо мені в цьому переконуватися? Отож.
Дівера Ігоря я не дуже й знала добре, старший за Руслана на п’ять років, живе далеко, рідко приїжджав, бо працював за кордоном.
Не було його по два-три роки, а як вже приїздив, то це була людина-свято, яка мала всіх родичів відвідати. Тому з тих відвідин, я зрозуміла, що то голосний чоловік, який любить багато сміятися. Все. Ми й десяти хвилин не поговорили за ці роки.
Але ми жили з Русланом добре, батьки мої і його нам скинулися на квартиру, ми були дуже раді, там у нас двійко діток з’явилося. Звичні клопоти почалися, далі вже й школа і я вийшла на роботу.
Так ми в мирі і злагоді прожили п’ятнадцять років. Вже міцно на ногах стояли, мали й машину і тут мені бабуся залишила двокімнатну квартиру в центрі міста.
Не квартира, а чудо, я вже й почала думати аби квартирантів туди заселити, як мій завжди спокійний чоловік вперся:
– Алло, я хочу гарну машину з салону, досить з мене цієї розвалюхи. Вона ламається, ввесь час якісь запчастини треба шукати по всьому місту. А я хочу нову, аби купити і їздити років п’ять без ніяких питань.
– Але це квартира, – впиралася я.
– То й що?
– Як що? Квартира буде завжди, а машина може попасти в автопригоду.
– Ти що мене вважаєш настільки безвідповідальним водієм? Ти мені не довіряєш? От якої ти про мене думки. Ну дякую тобі дуже.
І чоловік на мене образився, він не говорив зі мною, він не їв з нами за столом, а брав все окремо до ноутбука, спав на дивані в вітальні. Здоровий глузд мені казав нічого не робити, хай чоловікові перейде, але жити отак з людиною поруч, яка дивиться на тебе вовком – то дуже важко.
І я продала квартиру та кинула гроші Руслану.
– Бери, в разі чого, віддаси все мені до копійки.
Чоловік на очах розцвів, усміхнувся. Кинувся мене обіймати та кружляти.
– Дякую, кохана!
Отак чоловік знову став собою, в родині мир і злагода та нова машина з салону. Як він вже навколо неї бігав з ганчірками, восками, освіжувачами. Він купив їй більше косметики, ніж мені, я вам кажу, бо там і для салону поліроль, і для крісел, для скла, шампунь один, шампунь інший, щітка для скла і для миття, і з короткою ручкою, і з довгою…
Але я теж в ній їздила, тому не скажу, що не насолоджувалася комфортом та чистотою.
І ось не минуло й місяця, як приїздить Ігор з роботи і по родичах, завітав, і до нас. Довго вони з Русланом святкували, далі вирішили до батьків поїхати.
І ось по дорозі до батьків й сталося.
Машина відновленню не підлягає, а вони майже без подряпин.
Ви собі не уявляєте, що я пережила.
– Я ж тебе попереджала, – влетіла я в палату до них.
– Алло, то я був за кермом, – каже Ігор, – не свари чоловіка, я не звик, що вона так легко розганяється, от і не справився.
– Чудово, тоді й гроші нам віддаси, – заспокоїлася я.
Їх виписали, Ігор поїхав знову на заробітки, а я стала чекати грошей. Але їх не було ні одного місяця, ні другого. Я не кажу про всю суму, але хоча б по тисячі міг виплачувати.
Я й до свекрухи йшла на розмову, щоб мені гроші вернув Ігор, і його дружину повідомила, що я не відчеплюся, вони зі мною не говорять і донині, бо я вже за словом в кишеню не лізла.
Вже я Руслану сказала аби йшов і домігся повернення грошей, але той, і далі щось мимрив, що то брат, добре, що живі…
І так я втратила двадцять п’ять тисяч, думала, що як тільки Ігор приїде, то я вже з ним поговорю конкретно. Але того не було. Він зазвичай їхав на три роки, а тут посидів два терміни. Я ж розуміла чого. Але все одно в душі жевріла надія, що він приїде і покладе на стіл гроші.
Ігор і справді прийшов до брата, але те, що я почула з розмови мене вразило.
– Слухай, Руслане, ти ж був за кермом, ти просив мене аби я взяв провину на себе і я це зробив, але я не планую віддавати ніякі гроші. Я вже мовчу про те, що твоя жінка причепилася до моєї сім’ї, скільки нервів попсувала мамі. І все через тебе, і твою мовчанку.
– Ти не розумієш, знаєш, що вона б мені зробила?
– Що? Відправила на заробітки?
– Так! А я хочу жити і працювати вдома.
– Брате. Ти малим був такий полохливий, але я не думав, що ти будеш жінки рідної боятися. Не знаю, що ти їй будеш казати про мене, але я ніякі гроші віддавати не буду. Ти мене зрозумів?
– Добре.
Я тихенько відсунулася за двері, щоб мене Ігор не помітив. Отож, виходить, що я всі ці роки писала йому з вимогою віддати борг, не спала ночами від переживань, а Руслан був спокійний тому, що сам винен. Я наговорювала на Ігоря, де могла, навіть, писала його роботодавцям аби не брали його на роботу, або брали і відправляли оплату мені, бо він мій боржник. А чоловік мовчав.
Та якби він зізнався, то я б через якийсь час простила, а не сім років носила в собі злобу.
Та й чи варто мені й надалі жити з таким чоловіком, який в труднощах так чинить? Я не знаю відповіді на це запитання, а ви що скажете?
Автор Ксеня Ропота
