– Та ти що? Яка дружина? То моя домогосподарка, моя Люся за кордоном ще.
Так, я була двадцять років за кордоном в пекучій Італії, за ці роки шкіра мені стала засмагла, лице від постійного сонця всіяли зморшки, важка робота змінила мене. Я старалася все віддавати додому, всі гроші, морозива собі не купувала. А воду брала лише з дому, бо купити – то дорого. Отак на моєму мозолі у нас виросла велика двоповерхова хата, у дітей з’явилися квартири і машини.
Мій чоловік ще замолоду грався в начальника, тому як приріс до міської ради в ролі «принеси-подай», то вибився до маленького чиновника, але дуже тішився тому, що має власний кабінет. Мене то мало цікавило, бо грошей від такої роботи не було, але Микола мене запевняв, що в майбутньому це принесе нам усім велику користь:
– Зв’язки тепер усе, Любо, але де тобі зрозуміти?
Я тільки зітхала і працювала, все чекала, коли здійсню всі мрії моїх рідних, аби спокійно посидіти у власному саду в альтанці.
І ось такий день настав – я вернулася додому і вірила, що назавжди, що вже тепер мають запрацювати «зв’язки» Миколи.
Чоловік дуже зрадів моєму приїзду.
– Ти приїхала якраз тоді, коли я запросив гостей до нас на пікнік, – каже він, – От мені й допоможеш все приготувати. Я думав доньку покликати. Але раз ти тут…
Ви собі уявіть, що я з дороги і далі біжи по магазинах, думай за меню, готуй… Звичайно, що на себе махнула рукою, а ще… Я вірила, що непогано виглядаю як на п’ятдесятирічну жінку…
Але як я побачила гостей, то зрозуміла, що чоловіки віку мого Миколи з доволі молодими жінками. Я кинулася до гардеробу аби щось знайти, але ж як я буду в сукні і все подавати, то ж не зручно.
Бігала отак з кухні та на вулицю, та мила, та подавала, та прибирала…
І слухала, як усі захоплюються будинком і ремонтом, смачними стравами.
– Пощастило тобі, Миколо, – казали гості, – Твоя жінка зуміла на такий будинок заробити і так смачно приготувати.
– Що?, – Микола аж весь зашарівся, – Та то не моя жінка, то я найняв домогосподарку аби мені помогла. А моя Люся працює перекладачем в посольстві, то чого добрих грошей не мати?
Я кинулася геть з перед цих обличь… Ким я лише там не працювала, могла й нашим перекласти щось туристам і давали мені кілька євро, але в посольстві я могла хіба підлогу мити.
Чоловік не прийшов до мене і гості й не звернули увагу, де ж ділася я, так і залишили посуд по всій хаті та на вулиці, поїхали пізно, але я не чула нічого, бо вила у подушку.
– Ну ти чого?, – прийшов Микола, – Навіть каву я мусив робити!
– Це все, що тебе хвилює, – спитала я.
– Так, бо ти ж бачиш, які то були люди, я не мав перед ними впасти лицем в багнюку! А ти на себе найперше подивися і на тих жінок! І тоді роби висновки і Богу подякуй, що я з такою тобою живу і не знайшов собі нікого молодшого!
– Дякую, – тихо сказала я.
Я йому всю душу, а він мені отак – знай своє місце. бо ти не жінка для мене? Між нами довго ділили майно, але не помогли Миколі його зв’язки, а я не поскупилася на доброго адвоката. Частку за хату я йому виплатила і то мізерну, бо ж за документами, які робив Микола, то халупа.
Живу нарешті для себе, вже нічого не верну і не буду над тим жаліти, бо нічого доброго то не дасть. Можна лише порадіти, що я позбулася його в п’ятдесят, а не сімдесят. Ще маю трохи часу.
З дітьми бачуся, онуків няньчу, серіали дивлюся і в нічому собі не відмовляю. Чомусь не можу наїстися саме морозива, купую цілими відерками і забиваю морозильну камеру та їм наче хліб, навіть, взимку. А все інше поки добре, головне аби не гірше.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
