fbpx

Від почутого я просто впала в такий шал, що слів не добирала. Я ж їй життя віддала, все для неї, думала виросте і вже тоді якось я почну жити, а вона он що мені зробила. Дивилася на свої порепані руки, які не бачили крему і розуміла, що в сорок п’ять років таких рук не має бути в жінки. Я все їй віддала, всю себе вичавила і викрутила аби тільки у неї все було, любої донечки, а вона просто повторила мою долю.

Я теж привела Світланку на світ без батька, мій хлопець сказав, що він взагалі-то не думає женитися, а думає піти на роботу, погуляти, а тут я.

– Ти чим думала? Думала мене обкрутити і я вже на тобі женюся?

– Але ж я тебе люблю, – не розуміла я нічого.

Відповіддю мені була його спина. Пішла в гуртожиток, поревіла, ще надіялася, що він передумає, але ні, не передумав.

Як я з донькою намучилася, не передати. Мама приїздила, а от тато відмовився від мене, казав, щоб до них ні ногою. Я послухалася.

Думала, що потім стане легше, донька підросте і я ще знайду своє щастя. Але для того аби донька росла треба було гарувати на роботі за три копійки. Вже ні тієї любові не хотілося, а тільки ноги дотягти зі зміни.

Мала одне плаття на вихід і робочу робу, бо навіщо щось ще, коли Світланці треба і одяг новенький, бо ж он яка вона у мене красуня.

Ціни росли разом з дитиною, ні на що не вистачало, в дев’яності мама приїхала і привезла гроші, сума була просто неймовірна – п’ятсот доларів.

– Візьми і хай дитина йде вчитися, – сказала вона мені.

Я розплакалася, бо за п’ятсот доларів брали на державну форму в медучилище. Отак моя донька пішла вчитися, а я зітхнула з полегшенням, що нарешті вона сама на себе зароблятиме, а я почну жити для себе.

А вона в подолку принесла. Я ще так здивувалася, що вона поправилася, а воно он що.

– Ти це мені хочеш на шию повісити? Мало ти там сиділа! Все життя з мене виїла, а тепер оце має доїдати? Забирайся і щоб я тебе не бачила.

Я ще багато чого говорила, а вона дверима гримнула і пішла. І не верталася.

Гнів в мені буяв дуже довго, бо вдруге мене життя ошукало, вдруге людина, яку я любила понад усе в світі, мене обманула, підвела.

Я ще надіялася, що вона вернеться з хлопцем, скаже, що помирилася і у них все добре, але не було такого.

Поїхала я в те місто, де вона вчилася і зрозуміла, що донька моя перевелася в інше місто.

– А дитина?, – спитала я директора.

– Нічого не знаю.

Пішла до керівнички, до подруг і так дізналася, що вона від дитини відмовилася. Ну, як я могла лишити свою онучку в чужому місті, чужим людям? Адже вона як я – її теж кинула найрідніша людина. Довелося мені добряче походити, доводити хто я, показувати довідки й пхати папірчики.

Анюта просто вилита Світлана, вже нічого їй не хотіла доводити. Приїхала вперше в рідне село, з Анею за руку.

Мама руками сплеснула, а тато мене обійняв. Час все згладжує і я йому теж пробачила, хоч він і слова не сказав.

Отак ми всі троє почали нашу дівчинку виховувати. А я наче помолоділа, не знаю чого, щось мене відпустило, гора з плечей впала, де й сили знайшлися все встигати – робота, садочок, дім?

Мама вже не могла приїжджати, тому я привозила Аню їй на літо, а сама їздила на заробітки, бо ж треба для дитини подбати про майбутнє.

Як я переживала за її вісімнадцятиріччя, ви просто не уявляєте. Хотілося водити її за руку в училище аби нічого не сталося. Але тьху-тьху, все добре. Вона такі торти пече, у неї замовлень просто купа, а вона все встигає. Я помагаю продукти купити і ми отак живемо. Добре живемо.

Світлана от-от має вернутися, по собі суджу, що я через двадцять років одумалася приїхати до батьків і може й вона вернеться.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page