Ніколи не мріяла, все життя була реалісткою і ще й інших могла на кпини взяти, що забагато собі придумують. Бо життя у мене таке було, що хотілося прокинутися, як від страшного сну, а воно ж ніяк, живи і виживай.
Мати моя гуляла і зупинятися не думала, про батька я теж не знала. Про турботу і гарячий обід також. Якби не бабуся, то не знаю в чому б в школу й ходила. Намагалася вона матір нарозумити, та ж де.
Всі слова були наче горохом об стіну.
Я ходила в тих речах, що мені віддавали люди, часто взуття тиснуло, але це було краще, ніж ніяке. Тепер у мене через це пальці в усі сторони стирчать.
Школу закінчила і в училище швейне поступила і так тішилася, що зможу собі всілякі гарні речі шити!
Новий одяг, це було для мене щось казкове і дуже виключне, як раз в рік, бабуся на день народження мені щось дарувала нове, лише моє. Я старанно працювала і скоро мала роботу не лише в швейному цеху, але й підробляла в майстрової в ательє.
Шила весільні сукні, пришивала квітки і блискітки та мріяла, що колись і у мене така буде, гарна і моя сукня.
Але не було. Ми з Вітькою просто розписалися і все. Батьки його були проти того аби він брав собі таку наречену, яка має піти по сліду матері.
А мама на нашому бенкеті спала вже тиждень вдома, раніше почала відмічати з радості.
Отак починалося життя сімейне, де мало бути щастя і достаток.
Жили ми й на орендованій квартирі, й в гуртожитку і в його батьків, але завжди щось було не так і ми не могли довго ужитися.
До свого дому я звати Вітю не хотіла, мати ж там і взагалі дивитися нема на що. Але Вітя сказав, що до всього готовий і виходу ж уже нема – я при надії, десь треба дитині жити.
Мати спочатку наче й перестала гуляти, помагала мені все мити та вичищати, раділа, що скоро стане бабусею. Аж дивно було для мене, що вона на такі емоції здатна. Стало її лише на місяць, а далі знову по новій, не являлася додому тижнями, а я й не шукала.
Потім її не стало і я зітхнула полегшено.
Ось, живи і радій, але ж ні. Вітя прийшов і сказав, що у нього є інша і він від нас йде.
Доньку ставила на ноги сама, аліменти чоловік платив і навіть інколи висилав щось більше на день народження для Софійки.
Отак спитав би хто, що ж я робила всі ці роки, то я й не знаю. Лиш робота, дім, клопоти і знову робота, не мала ні подруг, ні друзів, ні розваг.
Отак жила, а потім тобі кажуть, що ти все – бабуся, а я ж проти. Я ж іще не жила!
Додому прийшла і дзеркало в прихожій підтвердило, що дитина була права. Захотілося хоч щось радісне зробити в своєму житті і стала я думати, чого ж я хочу? Щоб в Софійки і її дитинки все було добре – так. Ну а далі? Щось їсти чи пити? Щось одягнути, кудись поїхати, щось зробити? Ні, нічого. Все рівно і ні на що серце не тьохнуло, хочеться бути в своїй квартирі на своєму дивані і дивитися у вікно.
Раптом в двері подзвонили і я подумала, що помилилися номером, але дзвонили наполегливо. Вирішила вичитати все такому нахабі, як на порозі побачила Вітю. Серце тьохнуло. Захотілося сидіти біля нього і дивитися у вікно.
Він говорив щось і говорив, але я його не чула, я просто зрозуміла, що про цей момент я мріяла все життя і моя мрія здійснилася.
А ваші мрії здійснюються?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
