Телефон чоловіка лежав на столі і пилікнув, поки Сашко був у душі. Яна кинула на екран випадковий погляд і застигла. Висвітлилося повідомлення від Христини: «Привіт! Скучила. Коли ти будеш в офісі?
Яна задумливо взяла телефон, але переглядати повідомлення не стала, хоч і знала, як розблокувати. Не в її це було стилі. Саші вона довіряла – навіть зараз, коли їхні стосунки, здавалося, котяться під укіс.
Важкі часи почалися рік тому. Тоді Яна знову не змогла стати матірʼю, і це було уже втретє. Лікарі розводили руками. Однак для Сашка це чомусь стало набагато більшим випробуванням, ніж раніше. Здавалося б, Яна переживає більше, але тут чоловіка наче накрило.
Сашко виріс у великій родині та дітей дуже хотів. Може, навіть трохи більше за дружину, хоча Яна відчувала в собі і потребу, і готовність стати матір’ю. Вона втомилася від нескінченних походів кабінетами. Батькам навіть не розповідала після першого випадку: мама, замість того, щоб підтримати, взялася повчати її:
– Все просто, а ти й тут не можеш впоратися! Повчися в сестри. Яно!
Після третього випадку подружжя одне від одного віддалилося. Яна чесно намагалася налагодити стосунки, проте Сашко став холоднішим, розмовляв з нею менше… Якось вона викликала його на розмову.
– Щось у мені перегоріло, Янусю, – сказав він задумливо, – може, знову загориться. Дай час.
І вона віддала.
Може, це було неправильне рішення? Ось воно, на екрані: «Я скучила».
Христину Яна знала. Бувала на корпоративах у фірмі чоловіка, познайомилась із усіма його колегами. Христина була ефектна, видна, говорила голосно, реготала від душі. Яна навіть позаздрила тоді енергії, що бризкає з неї. Але при цьому відчувався в Христині якийсь надрив, як і веселість, і ефектність – все напоказ, а всередині інше. Яна не могла б до ладу цього пояснити. Вона сама була іншою: стриманою, навіть холоднуватою, інтровертною. І їй здавалося, що типаж Христини для Сашка непривабливий. Але ось повідомлення…
Сашко, справді, останнім часом частіше затримувався на роботі. Може він не просто над замовленнями сидить, а з Христиною спілкується? Яну наче надломили зсередини. Вона казала собі, що не варто робити далекосяжні висновки, однак… Що ж робити?
Того вечора Сашко знову затримався в офісі. Яна сиділа біля вікна, думала. Вона намагалася зрозуміти, що і коли пішло не так, і чи не переступили вони з Сашком уже ту межу, через яку не повернути жодних стосунків. І якщо чоловікові краще з Христиною, то, може, треба його відпустити?
«Ні, – чітко подумала Яна, – Сашко мій. Я його кохаю. І він мене кохає». Вона все ще відчувала це, незважаючи на дистанцію та загальні переживання через те, що сталося. Це відчувалося навіть в тому, як чоловік дивився на Яну. Може, рідше ніж раніше. А вона замкнулася у своїй шкаралупі, намагаючись відновитись, і не подумала про те, що Сашкові теж потрібна допомога. Це навколо неї юрба співчуваючих (крім батьків). Навіть свекруха зі свекром Яну дуже підтримали. Вона хотіла, щоб усе стало гаразд – може, не так, як раніше, а ще краще.
Наступного дня Яна поїхала до офісу до чоловіка.
Вона знала, що Сашко на виїзді у клієнтів, і була здивована, побачивши, як він виходить на вулицю. Та не один. З ним йшла Христина. Яна застигла, молячись, щоб її не помітили. Стати свідком непотрібної сцени – що за жарти долі!
Сашко та Христина зупинилися, і жінка припала до нього. Однак Сашко зробив крок назад і похитав головою. Яна гадала, чому. Тому, що вони на виду, чи тому, що йому не потрібні нічиї обійми? Сашко сів у свою машину і поїхав, а Христина залишилася стояти на тротуарі, кусаючи губи. Повернулась і раптом побачила Яну.
Та думала, що колега чоловіка піде, проте Христина рушила до Яни. Зупинилася навпроти, зміряла її поглядом.
– Привіт.
– Привіт.
– Відпустила б ти його, – без жодних передмов сказала Христина. – Переживає чоловік.
– Тобі щось про це відомо? – ввічливо поцікавилася Яна. Наскільки вона знала, Сашко про проблеми у сім’ї на роботі не говорив.
Христина знизала плечима.
– Нічого, але й так видно, що чоловік тужить.
– А ти, значить, претендуєш?
– А чому б і ні, якщо тобі він не потрібен?
– Він мені потрібний, – тихо сказала Яна. – Я його кохаю.
– Щось непомітно, – пирхнула Христина. – Він навіть у розрахунках почав помилятися, ще трохи – і премії б позбавили. А я йому піднімаю настрій. І готова далі піднімати, і не лише настрій.
– Позбав мене від подробиць. І прошу, не лізь у нашу родину.
– Від вашої родини ще щось лишилося? – Христина зарозуміло подивилася на Яну. – Я не відступлюся. Тому краще відступи ти – по-доброму.
Вона не чекала на відповідь, пішла. Яна дивилася їй услід, оцінюючи і впевнену ходу, і розкішний вигляд. Але не відчувала ні пригніченості, ні страху. Здавалося, розріз, що виник усередині, раптом почав заростати, і звідкись з’явилася впевненість.
Того вечора Сашко знову приїхав додому пізно. Яна сиділа за комп’ютером і гортала сайти з квитками.
– Чим займаєшся? – Сашко чмокнув її в шию. Яна відчула рідний запах і посміхнулася.
– Саш… ти можеш узяти відпустку на кілька днів на роботі?
– Можу, а що?
– Давай поїдемо у Карпати. Квитки недорогі, там зараз класно, і ми давно хотіли поїхати. І ще, – Яна обернулася і подивилася чоловікові в очі, – нам треба поговорити. Давно. Однак тут у нас не виходить. Хочу змінити обстановку та обговорити, що між нами відбувається. Якщо ти теж цього хочеш.
– Так, – після паузи сказав Сашко, – я хочу. Бери квитки.
…За тиждень вони сиділи в затишному гірському ресторанчику. Суміш нових запахів, навколо оптимістичні голоси, запашний чай, солодощі на глиняній тарілці… І, нарешті, відверта розмова.
– Я говорила з Христиною, – зізналася Яна. – Випадково, я не планувала. Вона сказала мені, що має на тебе плани Прямим текстом. Скажи, Сашо, тільки відверто… Що ти думаєш?
Він помовчав, але погляду не відвів.
– Вона мені подобається як людина, але, Янусю… Весь цей рік вона всіляко намагалася. І я в якийсь момент подумав: може, так і треба? Розлучитися з тобою, зійтися з нею… Але як виникали такі думки, одразу ставало не по собі. Я просто не знаю, що робити. Ми з тобою так хотіли дітей.
– Я й зараз хочу, – тихо сказала Яна. – І не зупинюся. А якщо виявиться, що дитину нам не дано, то я готова взяти з дитячого будинку. Що ти думаєш?
Сашко вражено глянув на неї.
– Але ж я думав про це! Просто думав, що ти не погодишся.
Настала черга Яни дивуватися.
– Я? Але якщо є можливість подарувати малюкові люблячих батьків, то чому ні?
– Ти просто… замкнута, Ян. Мені це в тобі подобається, але я думав, ти на таке не підеш.
– Піду, можливо, буде нелегко, але я впевнена, що у нас все вийде!
Так ось у чому була справа!
– Чому ми раніше про це не поговорили? – пробурмотів Сашко, притискаючи Яну до себе. – Боялися зробити один одному боляче? Не має значення. Треба проговорювати такі речі.
– А Христина…
– Я з нею поговорю і все поясню. Скажу їй “ні”.
Вони ще не знали, що з цієї поїздки привезуть додому дорогоцінний подарунок, з яким познайомляться рівно за дев’ять місяців.
