Відчиняю дверцята шафки у якій у невістки посуд складено і отетеріла. Складений там посуд блакитний увесь якийсь. Я до чашок, так і є. Тих що я їм принесла жодної немає. І так з усім. Ні матерії яку я дарувала в шафі, ні пряжі. А я ж це все роками для родини сина не покладаючи рук запасала.
Скажу одразу, що ми родина забезпечена. Живемо гарно і ні в чому не маємо потреби. Все завдяки мені. І це я говорю без зайвої скромності, бо так воно і є.
Справа в тому, що я усе життя пропрацювала завідуючою складом на одному дуже і дуже великому підприємстві. Якщо пам’ятаєте, раніше можна було отримати в рахунок зарплати і посуд і взуття і продукти. Наш завод не був виключенням і все це проходило через мої руки.
Я виросла у ощадливої матері. Вона завше вчила мене економити і прищепила розуміння того, що краще нехай річ ніколи не знадобиться, ніж її не буде зовсім.
Саме тому, я з самого першого дня роботи запасала усе, що тільки могла. Можете сміятись, але горище маминої хати досі заповнене коробками із сірниками, дверними завісами і цвяхами різної величини. Речі якісні і зберігаються бережно, тому і користуємось ними досі.
Особливу увагу я приділяла посуду і текстилю. Маю одного сина, тому готувала йому придане майже з народження. Коли вони з Анжелою одружились, я запевнила, що їм у житті нічого ніколи не знадобиться, я все дам, адже так воно і було.
У квартиру ми з чоловіком привезли одразу нову румунську стінку, вітальню і кухню. Три дивани і коври у кожну кімнату. Я принесла шпалери люстри і навіть крани. Ванна у мене теж була у запасі нове чавунна, але там стояла така ж у хорошому стані.
Молоді були здивовані, невістка до сліз навіть. Ну, я думала то були сльози вдячності, якщо чесно. Адже ми з чоловіком починали жити у гуртожитку на одному ліжку з розтягненими пружинами, а тут має все і одразу.
Я принесла на кухню все: від каструль до кофейних ложечок. Заповнила шафи постільним і рушниками. Акуратно склала відрізки тканин, які берегла для невісточки на сукні і для майбутніх онуків на пелюшки. Згодом привезли крісла, штори і тюлі.
От скажіть, хіба б ви не дякували за ось таку щедрість? От скажіть у наш час де таке узагалі є, щоб прийти і жити на все готове?
А от мої діти навіть “дякую” мені не сказали. Приходжу і бачу, що на плиті стоять якісь дивні каструлі з нержавіючої сталі. Я ж пам’ятаю, привозила набір емальованих білих каструль. Нам їх з Кременчуга завезли. Я їх ще тоді чотири однакових набори узяла, аби вистачило до кінця життя.
Відчиняю дверцята шафки у якій у невістки посуд складено і отетеріла. Складений там посуд блакитний увесь якийсь. Я до чашок, так і є. Тих що я їм принесла жодної немає. І так з усім. Ні матерії яку я дарувала в шафі, ні пряжі. Не було ні рушників, ні постільного. Натомість шафи стояли майже порожніми, я вже подумала, що молоді переїздитимуть.
А виявилось, що Анжела усе те, що я їм принесла, виклала в інтернеті і продавала, як раритет у відмінному стані. Тарілки, ложки, виделки і текстиль. Штори і тюлі з вікон, навіть румунську стінку вони звільняють, тому що продали реставраторам.
Ніяк не можу заспокоїтись. Що за покоління таке я не розумію? Я сина з дитинства вчила ощадливості, він бачив, як ми з татом берегли кожну річ, рахували кожнісіньку копійчину. Та й як це так узяти і продати те до чого ти і копійки не доклала. Візьмуть вони натомість щось сучасне. А кому воно, скажіть мені, потрібне. І скільки прослужить? А я ж їм речі перевіреної якості подарувала. Як же мені тепер бути?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
