— Знаєш, я вчора довго спілкувався з батьком, — Артур крутив у руках свій смартфон, не піднімаючи очей. — Він вважає, що ми надто поспішаємо. Каже, що побут — це лакмусовий папірець, і ти його… ну, не зовсім пройшла.
— Що ти маєш на увазі? — я відчула, як у горлі застряг важкий клубок. — Я три тижні ghb,bhfkf твою оселю, готувала обіди з трьох страв, вичистила кожен куток, до якого твоя мама не торкалася роками!
— Ось про це він і каже, — Артур нарешті глянув на мене, але його погляд був скляним. — Мама помітила пил на верхніх полицях у коморі. А тато… він сказав, що м’ясо було надто сухим. Мовляв, якщо ти зараз не справляєшся, то що буде далі? Може, нам варто відкласти свято? Десь на пів року. Подивимося, чи зможеш ти прислухатися до зауважень.
— Відкласти? Через сухе м’ясо і невидимий пил? — я відчула, як усередині все обривається. — Ти зараз серйозно, Артуре?
— Я просто не хочу робити помилку, — він знизав плечима, наче йшлося про вибір фільму на вечір, а не про наше майбутнє. — Батьки бажають мені добра. Мабуть, тобі треба більше старатися.
Я дивилася на нього і не впізнавала. Людина, яка ще тиждень тому обіцяла мені цілий всесвіт, раптом перетворилася на відлуння чужих, невдоволених голосів.
Безнадія, холодна й липка, почала заповнювати простір між нами.
Ми з Артуром зустрічалися понад два роки. Наші стосунки здавалися мені зразковими. Він був уважним, щедрим на компліменти, і коли в розкішному закладі, під акомпанемент скрипки, він простягнув мені обручку, я була на сьомому небі від щастя. Моє «так» було щирим і миттєвим.
Його батьки, Валерія Степанівна та Ігор Петрович, завжди трималися на відстані. Наші зустрічі були рідкісними та підкреслено ввічливими. Вони здавалися інтелігентними людьми, хоча в очах майбутньої свекрухи я іноді помічала дивний, оцінюючий блиск.
Коли Артур оголосив про наші заручини, вони несподівано проявили щедрість.
— Ми збираємося на тритижневий відпочинок до санаторію, — оголосила Валерія Степанівна, елегантно поправляючи шалик. — Ось ключі від нашої квартири. Живіть там, звикайте до спільного побуту. Це буде чудовий тест-драйв для вашої майбутньої родини.
Я була в захваті. Після тісної орендованої кімнатки велика трикімнатна квартира здавалася справжнім палацом. Артур лише попередив:
— Мама — фанат чистоти. Будь ласка, стеж за порядком. Вона дуже вимоглива до того, як лежать речі.
Коли батьки поїхали і ми залишилися самі, я з ентузіазмом взялася за справу. Проте перше ж близьке знайомство з «ідеальним» домом Валерії Степанівни мене здивувало.
Вікна були вкриті сірим нальотом, у кутах ванної кімнати причаївся грибок, а на кухонних шафах лежав шар жиру, який накопичувався там роками.
Я не стала нічого говорити Артуру. Навіщо псувати стосунки через побутові дрібниці? Я просто закотила рукави. Я мила, чистила, шліфувала. Кожен мій день починався з прибирання і закінчувався приготуванням вишуканих страв.
Артур у цей час зазвичай лежав на дивані.
— Любий, допоможеш мені винести сміття чи пропилососити? — якось запитала я.
— Оленко, — він навіть не відірвався від гри в телефоні, — у нас у родині так не заведено. Чоловік забезпечує фінансовий фундамент. Я працюю, заробляю, щоб ти ні в чому не мала потреби. А затишок — це жіноча територія. Батько завжди так казав, і мама була з цим згодна. Ти ж хочеш, щоб у нас все було як у людей?
Тоді я лише знизала плечима. Якщо він готовий брати на себе всі фінансові питання, то підтримувати порядок — не така вже й велика ціна. Я готувала йому борщі, ліпила пельмені, запікала качку.
Артур їв із таким апетитом, що за ці тижні навіть трохи округлився в обличчі.
— Ти божественно готуєш! — вигукував він після кожної вечері. — Мама буде вражена.
Я вірила йому. Я справді вірила, що будую міцний фундамент нашого майбутнього. Напередодні повернення господарів я зробила справжню генеральну чистку.
Квартира сяяла так, що можна було дивитися у підлогу замість дзеркала. Я приготувала святковий обід: кілька видів салатів, ніжне печене м’ясо, домашній торт. Мені хотілося, щоб вони побачили: їхній син у надійних руках.
Коли батьки зайшли до хати, я зустріла їх посмішкою. Але атмосфера миттєво змінилася. Валерія Степанівна, навіть не знявши капелюшка, провела пальцем по верхній частині вхідних дверей. Потім вона пройшла на кухню і мовчки почала заглядати в каструлі.
— Ну що ж, — мовив Ігор Петрович після обіду, відсуваючи тарілку з недоїденим м’ясом. — Ситненько. Але, знаєш, Артурчику, справжня майстерність — це коли їжа легка, а не оця вся важка домашня кухня. Тобі треба берегти здоров’я.
Я застигла. Артур, який ще вчора просив добавки, лише кивнув:
— Так, тату, я теж помітив, що трохи перебрав із калоріями.
Увечері, коли ми залишилися наодинці, відбувся той самий діалог про «відкласти весілля». Це був не просто вирок, це було повне руйнування мого світу.
Наступні кілька днів я провела як у тумані. Артур не дзвонив. Я намагалася зрозуміти, що я зробила не так, поки не набралася сміливості й не набрала його сама.
Його голос був сухим і чужим.
— Я вирішив, що батьки мають рацію. Нам треба ще придивитися одне до одного. Давай поки не будемо поспішати. Можливо, через пів року ми повернемося до цієї розмови.
Я відключила телефон. У ту мить я відчула себе розтоптаною. Весь мій труд, моя турбота, моє кохання — все це було перекреслене одним словом жінки, яка сама не тримала свій дім у чистоті, і чоловіка, який не мав власної думки.
Я повернулася до своєї маленької орендованої кімнатки. Безнадія була такою густою, що мені не хотілося навіть вставати з ліжка. Я плакала цілими днями, не розуміючи, як жити далі.
Як можна так легко відмовитися від людини, з якою збирався прожити життя?
У такому стані мене застала бабуся Марія. Вона приїхала з села, відчувши серцем, що з онукою щось негаразд. Бабуся — жінка невтомної енергії. Вона пройшла через голод, холод і важку працю, але її очі завжди світилися мудрістю.
— Дитино, ти чого себе в yf njq cdsn заживо заганяєш? — вона без церемоній відчинила штори, впускаючи сонце.
— Бабусю, він мене покинув… через пил і котлети, — я знову розридалася.
— Послухай мене, — вона сіла на край ліжка і взяла мої холодні долоні у свої теплі, шорсткі руки. — Ти не плачеш за ним. Ти плачеш за своєю ілюзією. Цей Артур — як цукерка в гарній обгортці, всередині якої порожнеча. Якби ти вийшла за нього, ти б усе життя була прислугою в домі його батьків. Тобі життя зробило величезний подарунок — воно показало його справжнє обличчя до того, як ти поставила підпис у паперах.
— Але мені так боляче, — прошепотіла я.
— Біль мине. А от сором за те, що ти дозволила себе так принижувати, міг би залишитися назавжди. Ану, піднімайся! У нас попереду багато справ.
Бабуся не давала мені сумувати. Вона змусила мене піти на прогулянку, потім ми разом готували вечерю — але цього разу не для когось, щоб вислужитися, а для себе.
— Смачно? — запитала вона, коли ми їли просту картоплю з кропом.
— Дуже, — відповіла я, і вперше за довгий час відчула справжній смак їжі.
— Отож. Тобі не треба нікому нічого доводити, Оленко. Ти — самоцінна. А той, хто вимірює любов сантиметрами пилу, ніколи не зрозуміє, що таке справжнє щастя.
Минув місяць. Артур так і не зателефонував. Спочатку я чекала, потім сподівалася, а потім… просто перестала думати про нього.
Я почала більше працювати, записалася на курси іноземної мови. Життя, яке здавалося мені закінченим, раптом почало грати новими фарбами.
Якось я зустріла спільну знайому.
— О, Оленко! Чула про Артура? Мама знайшла йому «ідеальну» наречену. Доньку якогось маминого знайомого. Кажуть, дівчина дуже покірна, виконує кожен наказ свекрухи.
Я лише посміхнулася. Мені більше не було боляче. Навпаки, я відчула величезне полегшення. Я уявила ту дівчину, яка зараз вимиває невидимий пил у тій трикімнатній в’язниці, і мені стало її щиро шкода.
Бабуся Ганна навчила мене головного: ніхто не має права робити тебе своєю тінню. Кохання — це партнерство, а не ієрархія, де один панує, а інший прислуговує.
Сьогодні я прокинулася у своїй маленькій кімнаті, і мені було легко. Я більше не відчуваю себе розтоптаною. Я відчуваю себе вільною. Попереду ціле життя, і я точно знаю, що наступного разу, коли я почую пропозицію, я буду дивитися не на обручку, а на те, чи вміє людина чути власне серце, а не лише вказівки батьків.
Дякую Валерії Степанівні за її пил. Дякую Ігорю Петровичу за «сухе м’ясо». Ви врятували мене від найбільшої помилки в моєму житті. А я тепер маю силу йти далі, і ця сила — у моїй правді, яку мені допомогла віднайти моя мудра бабуся.
Головна картинка ілюстративна.
