Спочатку було ще більш-менш пристойно ходити до подруг, але відколи вони захворіли на «з ким тебе познайомити», щоб і ти була така ж щаслива, як і ми: не виспані, з вічним браком грошей і невдоволені чоловіком.
Подруг прийшлося дуже прорідити і завести нових, але від самотності ці процеси мене не рятували.
А особливо вона дошкульна, коли надворі зима, всі кучкуються в теплих хатках, фотографуються в смішних светрах і п’ють какао довгими зимовими вечорами. Ідилія.
Точно пам’ятаю, що це був перший рік, коли я вирішила не їхати до батьків, а сказала, що маю купу роботи.
– Звичайно,- обурилася мама, – Тоді неодруженій всю роботу й скидують, а самі з родинами святкують. Як нема розуму мої слова почути, то хай тобі мозолі донесуть, що я хочу сказати – заміж тобі пора! Твої колежанки вже деякі й по другому разу вийшли заміж, а тут раз і неможливо випхати!
Я не кинула слухавку, а слухняно вислухала всі мамині претензії. А що ж робити?
І вона права, і я б радо заміж вийшла, але ж питання в тому – для чого? Якщо суто для галочки, то таких претендентів хоч греблю гати, а якщо до душі – то нема нікого.
В ту ніч я пішла в місто гуляти – навколо світили вогники, щасливі пари бігали попри мене, снували бабусі з дітками на санках, он заклопотані газдині забули щось купити і бігли в магазин, там чоловіки поволі йшли балакаючи. Навколо такий гамір, що просто не передати, ніби й щасливий, але ніякого відчуття свята.
Як я опинилася в церкві – не розумію, чи то двері хто прочинив і я почула спів, чи сама пішла – то вже не важливо. Там було не так вже й багато людей, я сіла біля входу в закутку і поринула в ту атмосферу.
Там я наче заспокоїлася, віддихалася, розслабилася. Я мало що розуміла, що відбувається, не хотіла за щораз заглядати чи хрестяться люди, чи треба опускати голову в поклоні…
Просто сиділа і все.
Далі я приходила, коли не було багато людей, надвечір. Бабусі, які там були постійними відвідувачками, співчутливо дивилися на мене – щось молить жінка, хай їй Бог дає.
І я так почала ходити до церкви. Хтось ходить на йогу і медитує, а у мене ось таке єднання з світом.
Далі я почала спостерігати, що стала по-іншому відноситися до свого життя і людей в ньому. Якось не так емоційно і більш відсторонено. Я перестала сидіти допізна на роботі чи брати все додому, а чітко дала зрозуміти колегам, що за «Дякую» я їхню роботу робити не збираюся, як і за шефове «молодець».
– А ти порозумніла, – з сарказмом сказала колега, яку я вважала подругою.
– Так, Бог моміг, – правду сказала я.
Бо я справді докоряла Богові, що я люблю людей, всім допомагаю, але не маю від того віддяки. Тоді я почула і іншу частину Заповіді: «Люби, як самого себе». А ось цей пункт я абсолютно ігнорувала.
Я навантажувала себе чужими проблемами. Чужими надіями і сподіваннями і абсолютно не розуміла, чого ж хочу я!
І в такому пошуку я й добралася до того, що завжди мріяла навчитися водити. Записалася я на курси, вивчила всю теорію і от я вже за кермом: руки трясуться, ноги трясуться, вся мокра від хвилювання – і то я лиш сіла за руль і навіть машину не завела!
Чи то водію передалася моя нервозність чи то так мало бути, але я наїхала на людину. За сльозами я не розуміла, що відбувається, а крик водія мене просто приголомшував.
Ми запхали постраждалого в машину і везли його в лікарню, але вже під крик чоловіка.
Далі я пам’ятаю, як сиділа під відділенням і молила бога аби той не постраждав, інструктор теж був поруч і підживлював мою вину. За якийсь час вийшов і лікар, і пацієнт – все було добре, тільки кілька синців.
Чоловік продовжував нас сварити, а я так розревілася – і від щастя, що людина житиме, а я пів життя не проведу за гратами.
Тут вже всі троє чоловіків перелякалися, що зі мною істерика і почали мене втішати. Інструктор і потерпілий відвезли вони мене додому.
Там я трохи заспокоїлася, але твердо вирішила, що за руль більше ніколи не сяду.
На наступний день в мої двері подзвонили – на порозі стояв потерпілий.
– Я хвилювався за вас, – сказав.
– То я за вас хвилювалася, – кажу я.
– То ми обоє хвилювалися даремно, – спробував пожартувати той.
Я запросила гостя на чай, де він подав доволі кумедно свою автопригоду, я вже аж плакала від сміху. Він виявився дуже симпатичним та добрим і не дивно, що ми почали зустрічатися.
Тепер він жартує, що я вийшла за нього заміж аби не сидіти. Смішний такий, я ж усе життя виглядала його з усіх доріг…
Фото Ярослава Романюка.
