У нашій сім’ї я була найстаршою з п’ятьох дітей. Як старша, я мала доглядати за молодшими братами й сестрами. Батьки працювали, і всі хатні справи та турботи про малечу лежали на мені.
Звісно, як будь-якій дитині, мені хотілося трохи свободи, часу для ігор чи друзів. Але це залишалося лише мрією. З друзями в мене теж не складалося. Мені просто не було часу на ігри, тож з дитинства я почувалася самотньою.
Часом не витримувала — жалілась мамі казала що хочу гуляти й мати друзів. Та після таких моїх слів мама довго хлипала, казала, що не чекала від мене такого, що я єдина помічниця і що вона важко працює, аби ми мали хоча б хліб, а мені не хочеться допомагати у такому дріб’язку.
Після дев’ятого класу мене відправили вчитися на кухаря. Не можу сказати, що це була моя мрія, але батьки вважали, що така професія гарантує стабільність і повний холодильник не залежно від часів.
Відразу після навчання я пішла працювати в кафе. Тато з мамою чекали, що я буду допомагати, що приноситиму продукти, що оплачуватиму третю частину комунальних послуг, адже я вже доросла і повинна поводитись, як доросла. На рівні із ними.
Я мовчала коли мою зарплату ділили ще до її отримання: братам треба одяг купити, сестрам — зошити. Але одного разу я не витримала. Купила квиток на перший автобус і поїхала. Куди? Не знала. Головне — подалі від цього дому.
Спочатку було лячно. Я опинилася в чужому місті без рідних і знайомих. Не знала, де буду жити, за що і як. Але тоді я була неймовірно щаслива.
Моє життя належало тільки мені. Я знайшла роботу майже одразу. Працювала багато: спочатку прибиральницею, потім мила посуд, а згодом мене взяли кухарем.
Поступово справи налагодилися. Я навчилася економити, навіть трохи відкладала гроші — мріяла про будинок в селі. Розуміла, що столиця з її цінами мені не по кишені, тож хотіла власну хату в селі. От щоб була тільки моя.
Жила я у старенької бабусі, яка здавала мені кімнату. Вона була доброю й щиро співчувала мені. Коли я приходила додому, вона чекала мене із смачною вечерею і свіжою розповіддю про когось із сусідів.
Вона називала мене донечкою і щиро вболівала за мою долю. Та жінка була мені ближчою від мами, від тата. Вперше до мене ставились із душевним теплом. Мене любили просто тому, що я от така, якою я була.
Через три роки я познайомилася з майбутнім чоловіком. Ми одружилися скромно, без гучного весілля, і я переїхала до нього. Звісно, дуже переймалась, як таку невістку сприймуть свекри мої.
Але, його батьки прийняли мене тепло, відносини з ними склалися добрі. Згодом у нас нз’явилась донька, а через кілька років — син.
Я твердо вирішила, що моя донька матиме дитинство, про яке я лише мріяла. Я ніколи не просила її доглядати за братом, тільки якщо вона сама цього хотіла.
Але одного дня мені наснився дивний сон. У ньому я повернулася до батьків, і вони були зовсім інші: добрі, лагідні, люблячі. Цей сон мене так зачепив, що я вирішила навідатися до них. Чоловік підтримав мене, і ми вирушили до моїх рідних разом із дітьми.
Ми купили подарунки, набрали продуктів і поїхали. Але вже з порога зрозуміла: мої сни — не віщі. Батьки зустріли нас з обуренням.
— І чого це ти приїхала? — гримнув батько. — Не соромно? З’явилась після того як нас покинула. Забула, як ми тебе виростили?
— Ти хоч розумієш, які у нас негаразди? — додала мама. — А ти тут із своїми подаруночками! Кому все це треба. Допоможи краще матеріально.
Я стояла мовчки, не знаючи, що відповісти. Чоловік теж не міг повірити в те, що чує. Батьки не звертали уваги на онуків, ніби їх і не було. Вони просто виливали на мене весь свій накопичений негатив.
— Знаєш що? Ми їдемо! — сказала я чоловікові, забираючи пакети з подарунками. — І продукти заберемо теж.
Ми вийшли з дому, і я вирішила для себе: це була остання спроба. У моєму житті більше немає місця для тих, хто бачить у мені лише винувату в усьому.
Свекруха говорить, що я погарячкувала, що батькам напевне дуже важко і щось трапилось,що вони потребували мєї підтримки, а я просто пішла.
Але я вважаю, що зробила вірно. А підтримка? Вони її отримали авансом, ще коли я була малою дитиною, тому я нікому нічого не винна.
Ну скажіть, хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
