Андрій та Василь дружили з дитинства. Ходили в один клас, сиділи за однією партою та з однієї миски їли кашу на службі. Василь навіть одного разу врятував Андрію життя. Навіть одна дівчина їм після служби сподобалась. Але це не розлучило вірних товаришів.
Після служби Андрій та Василь влаштувалися працювати на завод в обласному центрі. Удвох жили у кімнаті гуртожитку. Якось пішли на танці до міського парку. Чомусь обом сподобалася юна дівчина в блакитній кримпленовій сукні.
— Дивись, яка красуня стоїть біля дверей, — штовхнув Василь Андрія.
— Ти теж помітив її? — не на жарт здивувався друг, бо мав намір запросити її на танець. — Але запрошувати до танцю її я буду!
Василь скривився і вирішив не суперечити другові. І ведучий раптом оголосив білий танець. Як спалахнули очі в обох, коли та світловолоса у кримпленовій сукні попрямувала прямо до них. Хлопці застигли: кого ж вибере?
Буквально за метр від них дівчина різко повернула убік і з посмішкою запросила на танець високого смаглявого хлопця. Товариші розчаровано провели пару поглядами, і до їхніх вух долинули її слова, сказані кавалеру:
— Ну, чому ти образився? Я люблю тебе…
Тоді вони зрозуміли: дівчина зайнята, і всерйоз.
Після цього вечора вони почали стежити за її життям. Знали про неї все: живе в сусідньому гуртожитку, працює на хлібозаводі, збирається заміж того чорнявого хлопця. І раптом до хлопців дійшла весела і водночас сумна новина: їхня красуня не на жарт не порозумілась зі своїм супутником.
– Слухай, Васю, вона мені подобається, це я серйозно, – заговорив Андрій.
– Як тобі? — Василеві очі аж колір змінили. – Я теж до неї не рівно дихаю.
І раптом з дверей дівчачого гуртожитку вивалила святкова група, а за нею той високий чорнявий хлопець виносив на руках Надю в… білій весільній сукні.
Василь попрямував до міста. Повернувся тільки під ранок – засмучений, не в собі. Після приходу одразу ж розбудив друга:
— Слухай, Андрію, чого це ми так з тобою? Будемо знову друзями. По руках?
І хлопці дружили як раніше. Щоб ще більше зміцнити дружбу, навіть в один день під вінець своїх подруг повели. Життя налагодилося. Отримали квартири на одному поверсі, разом господарювали на сусідніх дачах. Їздили відпочивати сім’ями, а там діти з’явилися.
І все було б гаразд. Але… Якось Андрій сказав товаришу, що приїде на дачу з сюрпризом. Василь із дружиною чекали на нього з хвилини на хвилину.
— Дивись, вони їдуть на машині! — обомліла Зоя, дружина Василя.
Той придивився: справді, Андрій із сімейством виходив із новенького «Москвича». На душі від заскребли кішки. Тому коли друг підійшов і запросив підійти подивитися на авто, Василь навіть не простягнув руки. А обличчя Зої аж повело від усмішки:
— Що ми, машини не бачили? – Іронічно хмикнула. І пішла до хати. За нею поспішив і Василь.
Андрій стояв пригнічений. Не думав, що чорна заздрість торкнеться вірного друга. Щоправда, запропонував родині Василя разом повертатися додому в місто машиною, але ті з гордо піднятими головами та важкими сумками поплелися за два кілометри на електричку.
Після того друзі не ходили один до одного на іменини, які завжди святкували разом. Тільки сухо віталися, коли випадково зустрічалися у під’їзді чи заводі.
Тепер Андрій чув, як за стіною, де була спальня Василя, Зойка, не соромлячись сусідів, горланила своєму чоловікові, що він не такий, бо не має машини.
Хоча за півроку Василь теж придбав «Москвич», колишньої дружби вже було не повернути.
Не розмовляли друзі на дачі. Але одного разу Василь з вікна побачив, як Андрій намагається викорчувати яблуню, гілки якої нависали і над Василевим подвір’ям.
— Нащо ти так? Хороше ж дерево?
— А не хочу щоб тобі дісталось, – сказав Андрій.
Відтоді і почалось…
Серед ночі розбудило Андрія з дружиною голосне нявкання. Прислухалися: ніби тисяча кішок разом виють. Коли чоловік вискочив на ганок, побачив, як у його дворі добрий десяток котів, чи не з усього дачного масив. Принюхався: це був запах улюбленого котами кореня. Хтось рясно полив ним під вікнами.
– Ах так! – прохрипів той .
Вже вранці на весь двір волала Васильєва Зойка. З їхнього потрібна за гаражем все «багатство» піднімалося, і здавалося, що кінця краю йому немає. Тепер Андрій уже підстрибував радо – добре працюють дріжджі, які він вкинув у вигрібну яму сусіда.
Недовго товариші раділи життю. Мабуть, так на роду у них було написано, але пішли у засвіти одне за одним з різницею у кілька днів.
Так і вийшло, що обидві дружини одночасно овдовіли. І сорок днів однієї неділі справляли. Виходячи з церкви, навіть не привіталися одна з одною . Не могли вибачити, а чого? Уже й самі не пам’ятали напевне. Тільки діти є діти — ті й надалі дружили між собою.
А через 10 років дочка Василя та син Андрія одружилися. І жінки стали свахами. Не розмовляли спершу і усіляко відмовляли дітей від шлюбу. А потім, коли онук з’явився якось при зустрічі розплакались обоє і обійнялись. Дуже вже обом самотньо було, а онук так схожий на двох дідусів одразу. Він їх і помирив.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
