Тетяна та Микола були щасливі у шлюбі вже п’ять років. Спочатку вони не поспішали із появою дітей, вирішивши все обміркувати заздалегідь. Згодом, у день своєї річниці, подружжя прийняло важливе рішення.
— Знаєш, я відчуваю, що готова, — усміхнулася Тетяна, дивлячись на чоловіка з теплою надією. — Хочу мати сина, чи донечку.
— Мені теж здається, що час, — відповів Микола, взявши її за руку. — Ми маємо стабільний дохід, закінчили ремонт у квартирі.
Однак виявилося, що лелека не до всіх прилітає, навіть, якщо його чекають і виглядають. Принаймні, до Миколи і Тетяни він не поспішав і не прилетів ні через рік, ні через два.
Тетяна обійшла усіх спеціалістів і коли вже руки опустила зовсім, свекруха порекомендувала свою знайому, яка хоч і жила в іншому місті але була гарним спеціалістом.
Тетяна не хотіла, але поїхала таки просто аби свекруха заспокоїлась. Нічого нового не почула, але свекруху заспокоїла. Життя продовжувалось.
Минув приблизно місяць, і Тетяна раптом дізналася, що при надії. Вона була впевнена, що то результат дотримання усіх рекомендацій спеціалістів, проте Ярина Петрівна швидко приписала всі лаври «своїй» знайомій:
— Це я знала, де тобі допомогти! Без мене нічого не вийшло б.
Відтоді свекруха відчула себе «головною рятівницею» та заходилася контролювати буквально кожен аспект життя невістки: що їсти, коли лягати спати, як поводитися.
Її поради ставали все нав’язливішими а інколи абсурдними. Тетяна здивовано помічала, як Микола починає погоджуватися з матір’ю в усьому.
Одного вечора подружжя саме дивилося фільм і насолоджувалося заслуженим відпочинком. На столі стояли коробочки з ролами й локшиною з ресторану, які Тетяна так полюбляла.
Раптом пролунав дзвінок, і на порозі з’явилася Ярина Петрівна. Побачивши їжу, вона вигукнула:
— Та як так можна? Жінка при надії їсть сирі морепродукти?
— Мамо, ми просто захотіли чогось різноманітного, — спробував було втрутитись Микола, але свекруха вже вихоплювала коробочки зі столу.
— Ні-ні-ні, цьому не місце в домі! — заявила вона. — Не дозволю таким годувати мого майбутнього онука.
— Ярино Петрівно, це вже занадто! — Тетяна вже не мала ніяких сил терпіти таке.
Микола в цей час знизав плечима:
— Таню, може, мама має рацію? Все ж, то не ми готували і не знаємо з чого воно все. Вибач, мамо, ми більше не будемо замовляти суші.
— Вибач?! — у Тетяни затремтів голос, і на очі навернулися сльози. — Ти вважаєш, що я перебільшую, а вона мене просто “рятує”, так?
Поки Тетяна плакала, свекруха забрала їжу й пішла на кухню, демонстративно викидаючи її у смітник. У душі невістки клекотіла образа, однак Микола заспокоював її, переконаний, що це через стан дружини.
Щодня напруга наростала. Тетяна ледь витримувала втручання Ярини Петрівни, але відчувала, що її голос у домі не такий гучний, як голос свекрухи.
Наближалися останні тижні. З кожним днем Тетяні ставало важче й морально, й фізично. Нарешті вона зважилася поговорити з Миколою:
— Будь ласка, я розумію, що ти любиш маму. Але прошу, не дозволяй їй так часто тут з’являтися. Мені важко, і я хочу трохи спокою.
Але саме в цей момент пролунав звук повороту ключа в замку. На порозі постала Ярина Петрівна з невеликим чемоданом.
— Як ви сюди потрапили? — лише видихнула Тетяна.
— Ключем. Микола мені дав його, — відповіла свекруха. — Він розуміє, що мені треба мати доступ до квартири, коли ти на останніх тижнях. Я лишаюся тут, аби доглядати за тобою й майбутнім онуком.
Вона передала чемодан Миколі й зайшла до вітальні:
— Ну, як я й гадала, повно нездорової їжі. Все це геть! Ось тобі суп і чай за моїм особливим рецептом! Чого сидиш? Тобі рухатись потрібно. Через “не можу” я знаю що кажу. Вставай!
Тетяна поглянула на чоловіка, розраховуючи бодай на слово підтримки. Але Микола тільки знизав плечима й приглушено промовив:
— Мама, мабуть, має рацію. Це ж нам на користь.
Тетяна таки підвелась, узяла свою сумочку і вийшла як було у халаті і капцях в двері. Микола і уваги не звернув, адже подумав, що дружина пішла подихати повітрям на спільному балконі.
Однак, дружина не повернулась ні за 5 хвилин, ні за пів години. Кинувся шукати, телефонував. але відповіді не отримав. Лиш згодом прилетіло повідомлення: “Не шукай мене і більше не турбуй. Мамі привіт”.
Микола так і не став батьком для своєї доньки, навіть не бачив дівчинку, як і свекруха. Тетяна зробила все, аби відгородитись від тих людей.
Нині Тетяна з донечкою за кордоном. Працює, має нареченого Чеха і ні про що не шкодує.
— Ми ж для неї все робили, я їй навіть їсти носила, завдяки мені онука на світ з’явилась, – жаліється Ярина Петрівна подругам, – Така вже невдячна людина. Втекла після всього того, що ми їй дали. Як так можна?
А й дійсно. Тетяна невдячна? Вона не роздивилась свого щастя? Жила б як у Бога за пазухою з такою підтримкою?
Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
