fbpx

“Відвези мене у притулок”, та “відвези”. “Хто я тобі така? Хто ти мені є?” – повторювала мама Андрія мені щомиті. Ще поки був чоловік живим, то міг на маму вплинути, а як його не стало, то слухати Людмила Дем’янівна вже нікого не хотіла. Що я вже не казала, як її не просила, та намарне. Врятував нас візит моєї подруги давньої

“Відвези мене у притулок”, та “відвези”. “Хто я тобі така? Хто ти мені є?” – повторювала мама Андрія мені щомиті. Ще поки був чоловік живим, то міг на маму вплинути, а як його не стало, то слухати Людмила Дем’янівна вже нікого не хотіла. Що я вже не казала, як її не просила, та намарне. Врятував нас візит моєї подруги давньої.

З Андрієм ми і трьох років разом не прожили. Зійшлись пізно, обом уже було за 65, думали собі в купі віку й доживати. Та не судилось. Три роки були у нас в любові і взаєморозуміння, аж поки стара з косою нас не розлучила.

Зі свекрухою своєю я була знайома, але бачились ми за той час разів зо п’ять. Хоч і мала Людмила Дем’янівна під дев’яносто, а була ще жвавою і при доброму розумі. Маленка, зігнута, а швидка і до роботи вправна. Обробляла городик невеликий, тримала кізку, сама і хату білила і сіно заготовляла.

Жили ми з Андрієм далеко, тож приїздили восени і навесні, аби допомогти посадити картоплю, або вже її зібрати. Ну і за разом складали до дровника дрова, аби Людмила Дем’янівна сама того не робила.

А забрали ми її до себе після того, як полізла вона горіха свого старого обрізати. Я за таке діло не візмусь, а от Людмила Дем’янівна ще й кілька гілок спиляла перш ніж отямилась в палаті стаціонару. Обійшлось все, але ми її до себе забрали на час, поки не одужає повністю.

Ну а не стало вже мого чоловіка, так почала Людмила Дем’янівна мені про притулок для старих щодня говорити. Бачте, чужі ми одна одній і рідними ніколи не були. “Відвези мене” та “відвези”.

— Ти мені не донька і не невістка. Нащо тобі моя старість? У тебе діти, онуки, я тобі ні до чого. Не хочу я тут бути, чуже мені все.

Я вже й просила її і говорила і пояснювала. Та де ж вона мене слухала? “Відвези” і край.

— А чим вона зайнята? – запитує у мне подруга, яка на гостину завітала випадково, – Ти їй і їсти і речі її переш і за руку домом водиш, що дитину малу. Бачу, Людмила Дем’янівна, навіть тарілки після себе не миє. Ти їй геть нічого робити не даєш. Опікою оточила, що й не дихнути. Поглянь, вона ж мов квітка без сонця чахне.

Поїхала подруга, а я на ранок і не встаю, лежу у ліжку і тільки охкаю. Чую. свекруха тупці-тупці і вже поруч мене:

— Що тобі, доню? Може чаю зробити, їсточки будеш, я загрію принесу.

Три дні навколо мене танцювала Людмила Дмитрівна, а я хоч і здорова, а все жаліюсь їй. Ще зо два тижні я в “себе приходила”, то ми разом усе робили: їсти готували, у домі лад наводили і курочок гляділи.

Другий рік у живемо ми із Людмилою Дем’янівною разом, хазяйнуємо. Син нам теплицю поставив, квіти і огірки з помідорами вирощуємо. Забрали кізоньку до себе, то маємо кого бавити. Онуки мої свекруху “бабуньою” кличуть.

А притулок? Та як же ж вона мене саму залишить? У мене ж і спина і коліна, хтось же мусить за мною наглядати і мене на ноги ставити?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page