fbpx

Віктор уже засинав, коли задзвонив телефон. – Алло, це хто? – Запитав він сонним голосом. – Це я. А це хто?- Це останній чоловік твоєї Наталки. А ти передостанній? Я правильно попав?

Колеги!

– О! Колего. Вітаю.

– Ага. Все-таки я тебе розшукав. Хоч Наталя цього й не хотіла. Адже тебе, здається, Віктор звати?

– Ну.

– І мене Віктором.

– Ха! Впізнаю Натаху. Любить вона постійність. А чого ти дзвониш? Запитати щось хочеш?

– Хочу.

– Запитуй, Вітю. За питання у нас грошей не беруть.

– Угу! Скажи, Вікторе, як Наталя – загалом? Ну як дружина?

– А ти що ще не розкусив?

– Чому? Розкусив.

– І як?

– Мені поки що подобається.

– Ну?

– Що – ну?

– Чого тоді питаєш? – хмикнув передостанній чоловік. – Живи, насолоджуйся.

– Та я і живу. Насолоджуюся. А ви з нею. часто сварилися?

– Ні. Лише один раз.

– А голос вона на тебе підвищувала?

– Кажу ж, ні. Добра вона жінка. Словом, ідеальна.

– Треба ж.

– А що? Щось не так?

– Так, так! І я можу про неї сказати те саме. Постійно усміхається. Навіть дивно.

– Та годі тобі. Вона супер. Господиня – просто клас. Помітив, як вона стежить за квартирою? Ні смітинки.

– Ну, так. Що є, то не забереш.

– І готує смачно. Який борщ! А яке пюре із котлеткою. Як у дитячій столовці. Досі за її їжею сумую.

– Ну, так, так. Слухай, а чого ти мені нахвалюєш?

– Я?

– Ну так.

– То ти ж сам питаєш. Чи ти ревнуєш?

– Ще чого. Просто я не це хотів тебе запитати. А ти мені одразу про їжу.

– То питай про інше, чого ти думаєш?

– Гаразд. Скажи, тезко, тільки чесно, чому ти її покинув?

– Ну, – передостанній чоловік раптом затнувся. – Ти прямо про таке питаєш. Хочеш знати правду?

– Ще як хочу. Вона колись тебе згадувала.

– Вона мене згадує?

– Один раз, коли я її спитав, чому ви розлучилися. Так вона знизала плечима і сказала, що ви жили душа в душу. Але ж ви чомусь розлучилися, Вітю. Чому?

– Чому, кажеш? – Передостанній чоловік хмикнув. – А ти скажи мені, тезко, ти шафку внизу стінки, яка на ключ завжди закрита, відчиняв?

– Котру?

– Ну, що навпроти дивана зліва.

– Ні. А що там?

– Не поспішай. Спочатку скажи, ти людина нервова? Руками у компанії любиш розмахувати?

– Є трохи.

– А дуже вразливий?

– Ну так.

– Погано. А боксом ти колись по-справжньому займався, чи карате?

– Нє-а. А що?

– А те, що тоді тобі в цю шафку лізти не бажано. Хоча, все одно ти одного разу дізнаєшся.

– То що там?

– Стривай. Пообіцяй, що через те, що там побачиш, одразу на розлучення подавати не побіжиш.

– Кажи, говорю, що там! Не крути! – Зарипів у слухавку останній чоловік.

– Агов, ти що, вже нервуватися починаєш?

– А то!

– Ну, гаразд, якщо що – пробач мені, Натаха. Словом, Вітю, лізь у її шафу, там у рудій шубі, в кишені, знайдеш ключ маленький від тієї скриньки. Підійшов до шафи?

– Так.

– Знайшов ключ?

– Так.

– А що ти так дихаєш недобре?

– Нічого!

– Подихай спокійніше. Заспокойся та відривай. Відчинив.

– Ну. А що це таке?

– Ти що, сліпий? Медалі це, Вітю, медалі. Там до них ще є дипломи. Почитай, за що та коли медалі були отримані.

– Так. Перше місце з карате. Чемпіон округу. Це вона, чи що? І по самбо? Ой, мамо. Скільки ж тут цих дипломів.

– Багато, Вітю, багато, – задоволено реготнув передостанній чоловік. – А тепер, спокійно. Закривай акуратно шафку, ключ – на місце. І з завтрашнього дня до лікаря – терміново лікуй свої нерви. І ще запам’ятай, ти мені не дзвонив, я тобі нічого не казав. А Натаха – людина дуже хороша. Ти люби її, і все буде гаразд. Головне, не груби. І дурниць їй не показуй. Бо в неї м’язова пам’ять. Розумієш мене? Реакція автоматично спрацьовує. Маваші. Це я потім назву прийому дізнався, коли у стаціонарі лежав. Так що тримай себе в руках, Вітю. І пишайся, що ти – чоловік чемпіонки.

І Віктор – передостанній чоловік – відключив телефон.

A. Anisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page