Він намагався не зважати на шум цілий тиждень. Але за цей час встиг вивчити розклад гучного гавкоту собаки, що жила поверхом вище. І вже до суботи його терпець увірвався…
– Та кому ти потрібна? Поглянь на себе! – засміявся Тарас, розглядаючи дружину.
Олені стало трохи ніяково. Вона прожила з чоловіком десять років і за цей час забула, що означає дбати про себе.
Олена з подивом вдивлялася у своє відображення. Звідти на неї дивилася насуплена жінка з зайвими складками.
Що ж, не дивно, що Тарас сьогодні зібрав речі й пішов до іншої – напевно, молодої та вродливої…
Сумні роздуми тридцятип’ятирічної Олени Скиданчук перервало протяжне «мамо», що долинало з дитячої.
Невдовзі дві пари маленьких ніжок забігли до її кімнати:
– Тато поїхав у відрядження? – запитала другокласниця Марійка, розглядаючи відчинені шафи та розкидані в поспіху речі.
– А коли повернеться? – уточнив п’ятирічний Ігор.
Що тут можна відповісти? Олена замислилася. А тоді, зібравшися з духом, сказала:
– Ми з татом вирішили поки що пожити окремо одне від одного. Такі справи…
– Виходить, він узяв відпустку від нас? Втомився і хоче відпочити? – задумався Ігор.
Олена обійняла дітей і кивнула. Добре, що попереду були літні канікули. І вона могла спокійно привести до ладу всі справи.
Олена давно працювала бухгалтеркою онлайн. Коли в сім’ї з’явилися діти, Тарас вирішив, що їй варто більше часу приділяти домашнім справам.
Жінка погодилася, але залишила невеличкий підробіток. Чомусь вона завжди і в усьому погоджувалася. І була дуже зручною людиною… Так сталося і цього разу:
– Мамо, ти тільки не сердься, але ми не могли залишити його на вулиці, – вигукнули з порога діти.
Олена з острахом перевела погляд на рудого, кошлатого цуцика, якого тримав на руках Ігор.
– Де ви його знайшли? – тихо запитала вона.
– Та на вулиці. Де ж іще? Бігав біля дороги. Його ледь машина… От ми й забрали його собі… Раніше тато не дозволяв заводити тварин. А тепер, коли він переїхав, можна й завести. Дивись, який гарненький! – вигукнув Ігор, тицяючи рудого цуцика матері в обличчя.
– Тільки тебе мені бракувало, – зітхнула Олена, оглядаючи цуценя, яке крутилося і весь час намагалося лизнути її щоку.
Звісно, вона могла сказати дітям, щоб віднесли його назад на вулицю. Але кому він там був потрібен? Олена згадала, що нещодавно й сама чула подібні слова від чоловіка.
– Гаразд, нехай залишається в нас, – зітхнула жінка.
І з того дня стала щасливою власницею маленького непосиди на прізвисько Чіпс…
Відтоді її життя змінилося. Цуценя будило всіх уранці радісним гавкотом, з тупотом мчало на кухню, вискаючи від нетерпіння, вимагало їжі, стрибало, наче м’ячик, і від нудьги гризло усе, що потрапляло йому на очі.
Тепер Олена щоранку виходила в парк зі своїм новим улюбленцем, іноді забуваючи поснідати. Увечері історія повторювалася. Чіпс любив гуляти довго й ґрунтовно, не допускаючи коротких вилазок із дому.
Щасливі діти спали. У них були заслужені канікули. А Олена бадьорим кроком проходила не один кілометр…
Вона взяла ще один невеличкий підробіток. І на кілька годин ходила до компанії, офіс якої був неподалік від дому.
– Слідкуйте за Чіпсом, поки мене немає, бо накоїть мені лиха, – попереджала вона дітей.
Ті кивали, але щоразу, повертаючись додому, Олена знакохила черговий сюрприз: погризений плінтус, капець чи пошматовані шпалери.
– Ми справді стежили, але трохи загралися, і Чіпс скористався моментом, – виправдовувалися брат із сестрою.
Однак Олена не могла не помітити, що поява собаки позитивно вплинула на дітей. Вони стали менше сваритися, навчилися прибирати іграшки і рідше згадували про тата.
Тарас іноді телефонував їм і навіть приїжджав. Щоправда, з Оленою волів не зустрічатися, а чекав дітей на вулиці. У душі Олена навіть раділа цьому…
*****
Перше, що він почув, повернувшись із роботи, – це дитячий сміх і несамовитий гавкіт. Потім пролунав гучний тупіт по стелі.
Олексій застиг. Перш ніж купувати квартиру, треба було добре познайомитися із сусідами. Але тепер думати про це було запізно.
– Ось тобі й затишна, тиха квартира, – промовив він.
Потім увімкнув ноутбук і спробував відволіктися…
Він намагався не зважати на шум цілий тиждень. Але за цей час встиг вивчити розклад гучного гавкоту собаки, що жив поверхом вище.
Олексій стикався в житті з різними перешкодами і був певен, що впорається і з цими. Але вже через тиждень його терпець увірвався…
Було пів на восьму ранку. Олена готувалася до співбесіди і страшенно хвилювалася. Біля неї крутився Чіпс і відчайдушно повискував.
– Зачекай, Чіпсику, скоро підемо. Потерпи трішки, – сказала Олена. І тут пролунав дзвінок у двері.
Жінка відчинила. Чіпс радісно вискочив назустріч і ледь не збив із ніг незнайомця. Чоловік похитнувся, але Олена вчасно простягнула йому руку.
– Щось сталося? – запитала вона.
Олексій зніяковів, намагаючись пригадати, навіщо прийшов.
– Розумієте, ваш собака і діти… Вони галасують. У мене відповідальна робота. А я щовечора змушений слухати цей тупіт і гавкіт. Дуже вас прошу, зробіть щось! Інакше я викличу правоохоронців, – раптом випалив він і пішов.
– Оце мені і добрий ранок… Мабуть, це був наш сусід знизу, Чіпсе, – прошепотіла собі під ніс Олена, і настрій у неї одразу зіпсувався.
Вони вийшли на прогулянку. Олена зателефонувала і попросила перенести співбесіду. Не хотілося сьогодні нікуди йти…
Повернувшись додому, вона поговорила з дітьми і спробувала відволіктися. Олена не любила сварок і чудово розуміла, що пес і надалі іноді гавкатиме, а діти – бігатимуть.
А отже, протистояння із сусідом тільки починається. Проте вони намагалися поводитися тихо…
***
Олексій Сергійович сидів у кабінеті і чомусь згадував галасливу сусідку:
«Якби не той шалений собака, то цілком гарна жінка була б… Дуже симпатична. Щоправда, очі якісь налякані й сумні…
Мабуть, я перегнув палицю. І навіщо було говорити про поліцію?! Ще б про Грінпіс згадав!» – розмірковував він.
Так сталося, що він із дитинства не любив собак. Одного разу його цапнув сусідський пес, і відтоді довіри не було.
Олексій загалом був замкнутою людиною. Мабуть, тому до своїх сорока років заслужив звання затятого холостяка і зосередився на кар’єрі.
Але сьогоднішня розмова із сусідкою чомусь не давала йому спокою:
«Дарма я, звісно, усе це влаштував. Прийшов уранці. Вилив потік емоцій на людину. Треба було м’якше…» – думав він, під’їжджаючи до будинку.
Наступного дня, у свій законний вихідний, Олексій прокинувся від шуму: діти бігали по стелі, собака гавкав, а сусідка відчайдушно намагалася їх заспокоїти.
Незабаром шум стих. Олексій знову спробував заснути, але у двері постукали.
Він здивувався, коли побачив на порозі її:
– Вибачте, будь ласка, але у мене там кран… і вода… і я не знаю, що робити… – шепотіла вона непевно, дивлячись на Олексія.
Через п’ять хвилин вони вже були на місці, і Олексій оцінював масштаби проблеми. З відірваного крана бив фонтан води, що сягав майже стелі. По підлозі текли струмки, серед яких стрибав щасливий пес.
– Оце так, – відчайдушно вигукнула жінка.
– Гав! – радісно підгавкував Чіпс.
– Круто, – тихо зітхнув Олексій…
Невдовзі порятунок кухні від затоплення було успішно завершено.
Господиня квартири не переставала вибачатися і дякувати сусідові. Пес погавкував у такт. Олексій спантеличено дивився на все це.
– А де ваші діти? – чомусь запитав він.
– Діти? Вони з чоловіком поїхали зранку. Ми розлучилися, і тепер він іноді їх забирає, – зніяковіла жінка.
Олексій і сам не знав чому, але йому зовсім не хотілося йти. І тоді він запитав:
– А може, чаю?
Вони сиділи на мокрій кухні і розмовляли, як старі знайомі. Біля Олексія сидів Чіпс і віддано заглядав йому в очі, коли той давав йому черговий шматочок млинця.
«І як ця мила жінка ще не збожеволіла від усього цього?» – розмірковував Олексій, милуючись Оленою.
Давно йому не було так тепло і затишно. Він згадав, як у дитинстві мама пекла йому такі самі млинці зі згущеним молоком, і посміхнувся:
– Ви, якщо що, звертайтеся обов’язково. Не соромтеся. Поломки, замки, покупки… Чим зможу – допоможу, – сказав він на прощання.
Олена кивнула. У її очах відбивалися теплота і надія…
***
Через два дні, увечері, вона знову постукала до нього:
– Чіпс зник, – заплакала Олена з порога.
– Як це сталося? – запитав Олексій, одягаючись на ходу. На той час він уже геть забув, що недолюблює собак.
Виявилося, діти гуляли з Чіпсиком за будинком. Раптом пролунав гуркіт. Пес із переляку підскочив і побіг до парку. Марійка та Ігор не змогли його наздогнати. Олена вже обійшла всю округу, але знайти улюбленця не вдалося…
– Зробимо так: ви оглядаєте околиці, а я піду трохи далі, – запропонував Олексій. Олена кивнула, витираючи сльози…
Коли він дістався до жвавої дороги, то побачив руде цуценя, яке здається вже неможливо врятувати.
Олексію стало не по собі. Він не знав, як повідомити про це Олені та дітям. Вперше він був готовий віддати багато, аби лише знову почути той дзвінкий гавкіт, що будив його вранці.
Біля будинку він зустрів Олену.
– Не знайшовся? – з надією запитала вона. Олексій похитав головою.
Цілу ніч він погано спав і чув, як у квартирі Олени хтось ходить. Мабуть, діти довго не могли заснути, переживаючи за улюбленцем.
– Ну ось, хотів тиші… і на тобі, маєш, – зітхнув він уранці.
Олексій поставив чайник. З відчиненого вікна долинало гучне каркання, до якого незабаром приєднався дуже знайомий звук.
«Та ні, не може бути. Здається», – подумав він, виглядаючи у вікно.
Але побачене змусило його негайно вибігти надвір у домашніх капцях і шортах.
Олексій застиг, а потім розсміявся. Посеред клумби стояв Чіпс і завзято гавкав на ворон, що походжали повз.
– Виходить, учора на дорозі був не він, – видихнув чоловік і посміхнувся.
У цю мить почувся радісний вигук дітей. Вони також почули гавкіт свого улюбленця і вибігли надвір.
Олексій дивився, як вони радіють одне одному, і на серці в нього було тепло. Поруч стояла Олена і плакала. Він узяв її за руку і сказав, що тепер усе точно буде добре.
– Впевнені? – запитала вона.
– Так! – посміхнувся він.
– Ви що там взагалі… так горланити? Сьома ранку взагалі-то! – висунулася з вікна сусідка.
Олексій і Олена перезирнулися і розсміялися.
– Вони ще й сміються! Ось викличу поліцію, побачите, – почулося у відповідь.
– Ходімо в дім, – тихо сказала Олена, і вони зайшли до під’їзду.
У неї був чудовий настрій. Олена з надією збиралася на співбесіду, яку нещодавно перенесла на сьогодні.
Поглянувши на себе в дзеркало, вона побачила симпатичну, струнку жінку з усмішкою на обличчі.
– Так краще, – сказала Олена і підморгнула своєму відображенню…
***
– Олексію Сергійовичу, до вас прийшли. Кандидатка на посаду бухгалтерки. Олена Олександрівна ло, – промовила секретарка.
– Запросіть, – посміхнувся керівник компанії, розглядаючи фото в резюме.
Вона тихо постукала і відчинила двері.
– Добрий день, Олено. Як Чіпс? – засміявся він, запрошуючи її увійти.
Олена дивилася на нього, нічого не розуміючи.
– Знаєш, я давно хотів сказати, що ти мені дуже потрібна, – зізнався Олексій.
– Як бухгалтерка? – уточнила, зніяковівши, Олена.
Він упевнено кивнув і додав:
– І не лише…
