— Вибач, Маріє, я йду. Я зустрів іншу жінку. Вона при надії, чотири місяці. Тільки, будь ласка, без зайвих емоцій.
Петро стояв у коридорі з нашою старою сумкою. Ми купували її ще на ринку, жартували тоді, що “це сумка для подорожей, які ще попереду”. І от тепер вона була набита його речами: джинси, футболки, сорочки, що пахли нашим життям.
Його рука тремтіла на ремінці. Він уникав мого погляду, вдивлявся кудись униз, у старі потерті килимки біля дверей.
Голос його був тихий, рівний, але кожне слово було важким, мов камінь. Я відчула, як у вухах зашуміло. У кімнаті стояла така тиша, що навіть тікання годинника здавалося гуркотом. За вікном лив дощ, важкий, осінній, краплі стікали по склу, розмазуючи світло ліхтарів.
— Ти серйозно? — прошепотіла я, ледве знаходячи голос.
Він не відповів. Лише поправив сумку, наче та важила не десять кілограмів, а все його майбутнє. Я стояла нерухомо, як кам’яна. Знала: якщо він вийде зараз, усе скінчиться. Але не змогла ні крикнути, ні затримати за рукав.
Він затримався на мить, ніби чекав на мою реакцію. Потім двері клацнули, тихо, але всередині мене той звук пролунав як грім.
Я підійшла до дивана, впала на нього, згорнулася клубком, накрилася ковдрою з головою й заплакала. Сльози текли гарячі, рясні, безупинні. Я втирала їх подушкою, але вони лилися знову.
Перед очима крутилися наші розмови, мрії, поїздки, вечері, дрібні сварки й примирення. Усе те життя, яке ми будували. І тепер воно розсипалося, мов картковий будинок.
Я сказала собі: “Ніяких дзвінків, ніяких благань. Це кінець”. Але всередині було пусто й прикро так, ніби вирвали шматок душі.
Вісім років тому я зустріла Петра на святкуванні ювілею спільного знайомого. Не пафосний ресторан, а просте кафе на околиці міста. Дерев’яні столи, на стінах — гірлянди з кульок, запах шашлику та домашніх салатів, музика з колонки.
Я працювала тоді бухгалтеркою у невеликій фірмі, мала зарплату 15 000 гривень. Петро був механіком на автосервісі, заробляв близько 25 000.
Ми зіткнулися біля столу з напоями.
— Вибачте, можна я візьму останній стакан соку? — усміхнувся він.
— Беріть, — відповіла я. — Але тільки якщо скажете, хто ви такий.
— Петро. Друг ювіляра. А ви?
— Марія. Подруга його дружини.
Ми засміялися, і розмова пішла сама собою. Він розповів, як любить ремонтувати машини: “Це як пазл, тільки з металу”. Я поділилася, що мрію побачити море.
Того вечора ми танцювали, сміялися, він проводжав мене додому й купив у кіоску дві шоколадки “щоб солодко спалося”. Я тоді подумала: “Ось він, той, хто потрібен”.
Наступного дня він подзвонив:
— Маріє, хочеш у кіно сьогодні? Комедію покажуть. Будемо сміятися, як учора.
— З радістю! — відповіла я.
Ми сиділи в кінотеатрі, їли попкорн, сміялися, а після фільму гуляли парком. Він узяв мене за руку й сказав:
— Знаєш, я завжди мріяв про велику сім’ю. Щоб було гамірно, весело.
— Я теж. Діти — це щастя. Хочу, щоб у домі завжди лунав сміх.
— Тоді нам по дорозі, — сказав він і стиснув мою руку.
Тоді я повірила, що ми справді створені одне для одного.
Через дев’ять місяців він освідчився. Це було на пікніку в лісі. Він став на одне коліно, тримаючи невелику обручку, яку купив на свої заощадження.
— Маріє, вийдеш за мене? Хочу, щоб ми були разом завжди.
— Так! — вигукнула я, і ми обійнялися.
Весілля ми зробили скромне у ресторані. Лише найближчі.
— Навіщо нам пишність? Головне — наша любов, — сказав Петро.
— Згодна, — відповіла я. — Попереду стільки планів.
Ми орендували квартиру за 8000 гривень на місяць. Петро зробив власноруч полички, ми купили дешевий диван, що скрипів, але був наш. Я готувала, він приносив продукти, ми сміялися, коли суп утік на плиту, і сварилися, хто винен.
Ми мріяли про дітей.
— Я хочу хлопчика, — казав Петро. — Будемо ремонтувати велосипеди, ходити на риболовлю.
— А я хочу дівчинку. Вона буде малювати, співати.
— Тоді давай двох! Хлопчик захищатиме сестру.
— Домовились! — сміялася я.
— Тоді народимо обох! Спочатку сина, щоб захищав сестричку.
Ми сміялися, планували. Але роки йшли, а дітей не було. Ми ходили до лікарів, здавали аналізи — все було в нормі.
— Не хвилюйтеся, іноді так буває. – втішали нас, але нічого не змінювалось
І ось настав той вечір із сумкою.
— Я зустрів іншу. Вона вагітна. Я хочу бути з нею, — сказав він, не дивлячись на мене.
Я подала на розлучення. Суддя зачитав рішення спокійним голосом, а мені здавалося, що хтось перекреслив моє життя однією лінією. Квартира залишилася мені — наші стіни, наші речі, але вже тільки мої. Процес коштував тисячу гривень, хоча по відчуттях — цілу молодість.
Подруга Марія дзвонила щовечора.
— Ти як? — її голос звучав обережно, ніби боялася мене зламати.
— Нормально, — відповіла я, дивлячись на порожню половину шафи. — Ми розлучаємося.
— Він не має совісті, — гарячкувала вона.
— Ні, — тихо сказала я. — Він просто хотів дитину. А я не змогла дати.
Я бачила його нову жінку — Наталю. Вона йшла поряд із ним, у світлій сукні, з ніжною рукою на круглому животі. Він тримав її під лікоть, нахилявся й щось говорив, а вона сміялася. Я проковтнула клубок у горлі й швидко відвернулася, аби ніхто не бачив моїх очей.
Так минуло п’ять місяців. Я жила мов у тумані. Прокидалась, щось робила, працювала. Але в душі величезна порожнеча. Тоді Марія не витримала і забрала мене до санаторію.
— Ти тінь жива. Тобі треба розвіятись, а ти хожиш мов мара.
Марія не відходила від мене ми завжди були удвох. Вона ж іорганізувала святкування мого дня народження у кімнаті, хоч я того і не хотіла. Запросила наших знайомих – таких же відпочиваючих. Серед них був Сергій.
Не знаю. як так вийшло. Чи то свято, чи то мій стан, а може зорі так зійшлись, але я прокинулась поруч нього. Ситуація була незручною, розбіглись по своїм кімнатам і до кінця відпочинку навіть не вітались. Я знала. що він був одруженим.
За місяць, я зрозуміла, що при надії. Не повірила собі, побігла до спеціаліста. Так. Диво сталось тоді, коли я його очікувала найменше.
Петро подзвонив лише раз. Його голос був глухий.
— Наталя її не стало. Ускладнення. Я один залишився.
Я мовчала довго. Слова застрягали десь і ніяк не могла слова сказати.
— А дитина? — нарешті спитала я.
— Син. Дмитро.
Я вдихнула глибоко й сказала тихо, але твердо:
— Співчуваю. Тепер ти і мама і тато. Кріпись..
Після цього він ще кілька разів приїжджав показати хлопчика. Я дивилася з вікна, як він ішов із коляскою, згорблений, ніби на плечах у нього лежав весь світ. А я тим часом складала нові простирадла в шафу, розвішувала рожеві фіранки й обирала ліжечко для своєї доньки.
Я назвала її Єва. Бо вона була моїм новим початком.
Петро не припиняє спроб примирення. Каже, що готовий створити сім’ю, що колись зробив помилку і що нині у нас усе так, як ми і мріяли: донька і син.
Моя мама благає одуматись, каже, що напевне то така доля була і саме доля все от так влаштувала: разом нічого не виходило, а коли розійшлись, то стали батьками. Просить подумати і все ж повернутись до чоловіка. Тим паче, він прекрасний тато.
А я і чути такого не хочу. У мене свій світ: я, Єва. У нас тихе, спокійне, розмірене життя, де я насолоджуюь кожним днем. Я щаслива. Так, я самотня, але я дуже щаслива.
То чи варто втрачати це щастя тіьки тому, що колишній чоловік шукає матір своєму сину? Ну от ви б пішли заміж вдруге за чоловіка що вас зрадив. як би ви вчинили на моєму місці?
Головна кратинка ілюстратвина.
