Мені 22 роки. Я заміжня. Синові скоро виповниться рік. Звучить як проста картина жіночого щастя, але насправді я на межі.
З чоловіком у мене різниця 10 років. Ми познайомилися, коли він в мій інститут прийшов аспірантом. Він мене відразу підкорив своєї галантністю. Від моїх ровесників красивих залицянь чекати не доводиться, та й до серйозних стосунків ніхто з них не був готовий. А мені хотілося полюбити так, щоб на все життя.
Прозустрічалися ми рік, потім зіграли весілля. Він одразу сказав, що хоче сім’ю і дітей. Так вийшло, що я майже відразу відчула, що при надії. І це дуже мене занепокоїло. Я була не проти мати дітей, але пізніше, коли закінчу інститут і знайду стабільну роботу. Не хотілося замикати себе в чотирьох стінах з дитиною і пелюшками.
Чоловік над моїми побоюваннями просто посміявся. Сказав, щоб я взагалі ні про що не переживала. Він давно хотів дитини. Запевнив, що в усьому стане допомагати, а його зарплати нам буде досить.
Він так переконливо говорив, такими чесними очима дивився! Ну і я подумала, може, він має рацію. Інститут нікуди від мене не втече. Тож я вирішила зберегти свою дитинку, а перед появою малюка узяла академвідпустку.
Останні кілька тижнів терміну чоловік з мене буквально пилинки здував. Навіть оплатив «пузату» фотосесію. Я відчувала себе коханою і щасливою. Але відразу ж після появи малюка все різко змінилося.
Якщо раніше чоловік хоча б з якимись справами по дому допомагав, то тепер все лягло на мої плечі. Він сказав, що раз я не працюю і не вчуся, то часу повно. Подумаєш, з дитиною няньчитися! Він же спить і їсть, які тут проблеми? А сам навіть жодного разу не йому підгузок не поміняв. Таке відчуття, що дитина його взагалі не цікавить. Він з ним не грає, на руки бере неохоче. Виховання я повністю взяла на себе, а чоловік може з роботи повернутися і навіть не заглянути в ліжечко, не подивитися, як спить його син.
Зараз я просто пашу, як кінь. Справи по дому забирають весь час. Я не пам’ятаю, коли в останній раз ходила гуляти з подругами, а не з дитиною. Чоловік категорично відмовляється з ним посидіти навіть годинку. Каже, що пелюшки і плач – жіночі справи, а його ця справа не цікавить. Він буде чекати, коли син виросте. Тоді і стане в нагоді чоловіче виховання.
Відчуваю себе обдуреною. Так, чоловік заробляє гроші на сім’ю, але це не дає право всі вихідні валятися на дивані, поки я бігаю, мов білка у колесі.
Зрозумійте правильно, я дуже люблю сина. Але йому потрібен батько, а мені – допомога з доглядом за дитиною. І всього цього у нас якраз і немає. Яка ж ми після цього сім’я? Може й не варто берегти те, чого і немає. Мамі зателефонувала усе розповіла. Вона каже, що існують такі чоловіки, які не можуть зрозуміти дитину, доки та мала. Порадила почекати ще рік два, а потім робити висновки.
Але, як? Як мені той час пережити? Хоч хтось спробував без допомоги дитину виростити?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
