Купую собі цей невеликий оберемок першоцвітів сама. Просто на зупинці, біля критого ринку, де торгують з розкладних столів. Вони вогкі, загорнуті в газету, щоб не обвітрювалися на лютневому протязі. Продавчиня довго шукає решту в глибокій кишені фартуха, а я стою, дивлюся на білі пелюстки й згадую, як усе починалося. Тоді теж був лютий, і мені здавалося, що попереду тільки хороше.
Ми з Вадимом вчилися в одному класі. Він перевівся до нас посеред року, і я одразу почала допомагати йому з навчанням. Мені це було зовсім не важко — я вчилася на відмінно, схоплювала все на льоту. Думала, що це і є те саме справжнє почуття. Свою майбутню професію я обирала з огляду на нього, хоча з дитинства хотіла вчителювати.
Забрала документи з педагогічного й подала туди ж, куди й він.
У студентському гуртожитку все продовжилося. Поки Вадим гуляв із друзями чи просто відпочивав, я переписувала конспекти для нього, готувала семінарські роботи, креслила схеми. Дівчата по кімнаті часом казали, що я забагато на себе беру, але я лише відмахувалася. Мені хотілося, щоб у нього все йшло гладко.
Одного вечора він прийшов пізно, приніс маленький букет квітів, куплених біля метро. Сказав просто: «Це тобі, скоро вже потеплішає». Ми тоді довго ходили вулицями, обговорювали плани. Після випуску розписалися без пишних урочистостей. Мені, як випускниці з червоним дипломом, запропонували місце на кафедрі й дали невелику кімнатку в сімейному гуртожитку. Вадим обіцяв, що це тимчасово, що він швидко знайде варіант із житлом.
Він влаштувався в приватну фірму, почалися постійні поїздки. Я збирала йому сумки, прасувала речі, готувала перекуси в дорогу. Моя мама під час візитів іноді хитала головою, зауважувала, що чоловіка майже не буває вдома. Мені це не подобалося, я захищала Вадима, пояснювала, що він старається заради нас. Тим паче, ми вже знали, що в нас буде дитина, чекали на доньку.
Проте з житлом питання не вирішувалося. Коли я починала говорити про розширення, Вадим дратувався.
— Треба ще почекати, мене скоро переведуть на інший оклад, — повторював він щоразу.
— Ми вже три роки тут, місця зовсім немає, — казала я, пересуваючи дитяче ліжко ближче до шафи.
— Ти постійно чимось незадоволена. Я роблю все, що можу, з моєю освітою не на кожну роботу підеш, — ображався він.
Я більше не сперечалася. Сама пішла з кафедри, бо там платили замало. Почала в’язати на замовлення дитячі комбінезони та шапки, вечорами забирала замовлення, шукала покупців через знайомих, щоб мати живі гроші.
Перед черговою його поїздкою я шукала в його дорожній сумці блокнот із записами, який він просив знайти. Серед якихось старих квитанцій знайшла короткий запис на аркуші з блокнота: «Зустріч о сьомій, як зазвичай. Купи все до вечері. Іра».
У мене всередині все захололо. У цей момент донька Оля підбігла, обхопила мої коліна, просячи погратися. Я змусила себе глибоко вдихнути й сховала папірець у кишеню халата. Вадим вийшов із ванної, помітив мій вираз обличчя.
— Щось сталося? — запитав він, збираючи ключі з комода.
— Нічого. Ти документи не забудь, — відповіла я тихо.
Він усе зрозумів по моєму голосу. Почав говорити, що це просто робочі моменти, нічого серйозного, що він любить тільки нас із донькою. Я слухала його й розуміла, що колишньої довіри вже не буде. Але тоді я вирішила спробувати зберегти все заради дитини.
Минуло кілька місяців. Я повернулася додому раніше, відпросилася, щоб приготувати все до дня народження Олі — їй виповнювалося чотири роки. Купила продукти, підходила до дверей нашої кімнатки й почула через тонкі стіни чужий жіночий сміх і розмови. Вадим був удома, хоча мав повернутися лише ввечері.
Ми розійшлися швидко. Він зібрав свої речі в ту ж ніч. Доньці я спочатку казала, що батько поїхав працювати в інше місто, ми навіть малювали йому листівки, які я потім складала в коробку в шафі.
Через рік я сама зважилася на переїзд, знайшла роботу через знайомих в іншій області. Працювала багато, брала підробітки, згодом ми змогли взяти в кредит невелику квартиру. Оля підросла, пішла до школи. Мої подруги часто казали, що мені треба думати про особисте життя, знайомили з кимось, але мені було добре одній.
Про Вадима я нічого не чула багато років, знала лише від спільних знайомих, що він виїхав кудись на схід. Один раз прийшов лист на адресу моєї мами, але я попросила його не пересилати мені.
І ось сьогодні ми з Олею пішли на ринок — вона вибирає сукню на свій випускний у коледжі. Народу було повно, ми розійшлися біля яток з одягом. Хтось обережно торкнувся мого рукава.
— Світлано? — переді мною стояв Вадим.
Він сильно змінився, сивина на скронях, зморшки навколо очей, але погляд залишився колишнім.
— Привіт, — відповіла я, зупиняючись посеред проходу.
— Ти зовсім не змінилася. Маєш гарний вигляд. Як ти жила весь цей час? Як Оля? Я часто згадую наше минуле. Якби можна було все переграти, — заговорив він швидко, заглядаючи мені в очі.
Він розповів, що зараз живе один, з тією жінкою вони розійшлися майже одразу, життя не склалося. Натякав на те, що, можливо, варто спробувати поспілкуватися знову.
Я не встигла нічого сказати, бо з натовпу з’явилася Оля з нетерпінням в очах.
— Мам, я знайшла ту сукню, ходімо приміряти, — вона підійшла ближче, здивовано подивилася на Вадима, якого не пам’ятала. — Ой, доброго дня.
Вадим рушив був уперед, хотів щось вимовити, але я спокійно взяла доньку під руку.
— Ходімо, Олю. Це мій давній знайомий, колись разом вчилися. Успіхів тобі, Вадиме.
Ми повернулися й пішли в бік павільйону з сукнями. Я відчувала його погляд спиною, він так і залишився стояти біля торгових рядів.
Чи давати йому друний шанс? Я думала про це. Але коли йду і тримаю в руках ці квіти, і розумію, що зимові холоди нарешті закінчилися. Коли ж я побачила Вадима, то в мене такого відчуття не було. Невже я нарешті його забула?
