– Це тобі, – сказала вона і поставила на стіл ключі. Маленькі, блискучі, ще пахли новим металом.
– Що це” – він звів брови, взяв у руки брелок і здивовано глянув на сестру.
– Піди подивись, – усміхнулась вона загадково.
Він вийшов з подвір’я, пройшов кілька кроків за хату – і остовпів. На зеленій траві, поруч із старим садком, стояв акуратний модульний будиночок: світлі стіни, невелика тераса, запах свіжого дерева. І навіть невеличке вікно з видом на ліс.
– Ти… ти жартуєш? – голос його зрадницьки зірвався.
– Ні, – тихо відповіла вона. – Це твій будинок.
Він обернувся, і в очах його блиснули сльози.
Колись вони обоє жили у зовсім іншій реальності. Холодні зими, старий дім, дірявий дах, і мама, яка після того, як не стало батька, не знала, як звести кінці з кінцями. Брат тоді був старший – всього на три роки, але здавалося, що між ними ціла прірва досвіду.
– Не хвилюйся, я все владнаю, – часто казав він їй, коли вони залишалися удвох. І вона вірила.
Після школи він вступив до університету, і здавалося, що це кінець: хто ж тепер буде опорою? Але сталося інакше.
– Іди на пошту, – казав він їй у слухавку майже щотижня. – Там на тебе чекає переказ.
– Та ти що! Навіщо? У тебе ж самого грошей майже немає.
– Тобі треба більше, ніж мені. Купи собі книжки, косметику чи що там дівчата купують. І щось смачненьке.
Вона тоді сміялась, крутила головою й бігла на пошту. Стояла в черзі з пожовклими бланками й відчувала себе найщасливішою у світі. То був її брат – не зобов’язаний, не примушений, а просто добрий до всього серця. Він замінив їй батька.
Коли він поїхав у столицю, все змінилося ще швидше. Робота, успіхи, нові горизонти. А згодом – закордон. Вони бачилися хіба що на екрані комп’ютера. Час від часу він дзвонив і питав:
– Ти ж їси нормально?
– Так, не хвилюйся.
– Добре вчишся?
– Добре.
І навіть через монітор вона відчувала його піклування.
Минали роки. Вона закінчила університет, почала працювати, будувала своє життя. Та жодного разу не забувала, як колись він рятував її дрібними, але такими важливими грошовими переказами. Як казав: “Це тобі, сестричко, на радість”.
І ось тепер він повернувся, ненадовго, бо там сімʼя, робота … Лише на кілька місяців, і знову має їхати за кордон. Вона вирішила: настав час віддячити. Не словами, бо слова тьмяніють. А чимось відчутним, теплим, потрібним.
Тому й з’явився той маленький будиночок біля лісу, де він так любив ходити по гриби ще в дитинстві.
Він стояв біля дверей, торкався долонею гладких стін, і в горлі йому застрягли слова.
– Ти навіть не уявляєш… Що це для мене значить.
– Хоч краплина того, що ти зробив для мене,” – тихо сказала вона. – Ти ж тоді міг думати тільки про себе. А думав про мене.
– Я ж був старшим братом, – усміхнувся він крізь сльози.
– Ні, ти був моїм батьком. І залишишся ним у серці назавжди.
Він мовчав. Тільки стиснув її руку і пообіцяв:
– Я буду приїжджати частіше. Обіцяю.
Мама підходить, обіймає їх обох:
– Діти мої…
А Наталя дивилася на брата і думала: навіть найкращий подарунок не зможе зрівнятися з тими відчуттями, які він подарував їй у юності. Бо іноді одне добре серце важить більше, ніж цілий світ.
Дякую, Брате! Я завжди памʼятаю.
А ви як думаєте: що важливіше – подарунки, які можна потримати в руках, чи ті, які залишаються в душі на все життя?
