Влітку ми зазвичай усім сімейством проводимо час на дачі у тещі. Цього року була така спека, що ми з дружиною та дітками стирчали на озері майже щодня. Ми вибрали тихе містечко неподалік, де був акуратненький пляж і чиста вода, але далеко від дороги. Та я не дуже переживав за свій автомобіль, залишав прямо біля дороги, а до пляжу ми йшли пішки.
Прийшли, влаштувалися, діти хлюпаються у воді, а ми відпочиваємо на траві в тіні – краса. Дружина засмагає і одним оком спостерігає за малечею, а я прихопив з собою холодненького — що ще потрібно в спекотний літній день.
— Вірочко, Сашко! — Покликала дружина і махнула рукою, — Вилазьте! Час обідати!
Син вийшов на берег одразу, а донька почала скиглити.
— Мамо, ну ще трошки! – благала Вірочка, стоячи по шию у воді.
— Хутко на берег! — Скомандувала дружина. Вірочка подивилася на мене, шукаючи підтримки, я махнув їй рукою, щоб виходила. Сказав дружині:
— Я піду до машини, у мене там є ще одна пляшечка хмільного.
Дружина кивнула і загорнула Сашка в рушник. Я вже йшов стежкою коли почув:
— Віро! Дружина вигукнула це так, що я одразу зупинився і озирнувся на берег. Син стояв закутаний у рушник, доньки не було видно, тільки вода вирувала посередині озера. Дружина з диким лементом кинулася до води, я теж побіг, але був надто далеко, щоб вчасно прийти на допомогу.
Моя дружина на повному ходу, не зменшуючи швидкості, помчала до доньки прямо по воді. Її ноги ледь торкалися поверхні, що іскрилася на сонці. Добігши до середини озера, вона ще раз крикнула «Віро!» і провалилася під воду.
За секунду над водою з’явилася голова доньки. Вона кашляла і плювалась. Я встиг тільки допомогти їм вибратися на берег і з подивом дивився на дружину, поки вона витирала налякану доньку і оглядала, лаючи за непослух. Як виявилося, малеча образилася, що її кличуть на берег обідати і попливла подалі, а потім у неї раптом звело ногу. Вже на дачі, коли діти влаштувалися біля телевізора, а ми з дружиною та тещею пили чай на кухні, я тихенько спитав:
— Як ти це зробила?
— Що?
— Ну не прикидайся, я ж сам бачив, як ти пробігла по воді… Може, ти — свята?
Дружина хмикнула і знизала плечима.
— Я навіть не пам’ятаю, як і що трапилося, просто хотіла, якнайшвидше дістатися до Вірочки…
— Та це ж диво! Бігом! По воді!
— Свята — не свята… Чого ти до неї причепився? — Втрутилася теща, — Мати заради своєї дитини здатна на будь-які дива!
Я потім довго вмовляв дружину повторити цей трюк, але вона відмовилася. Сказала, що я все вигадав і що вона не свята, щоб ходити по воді.
Фото ілюстративне.
