fbpx
Історії з життя
«Вірцю, маєш на мене жаль», — запитала якось Михайлина доньку. Віра нічого не відповіла, лиш, махнула рукою…

Пані Віра народилась і виросла у Тернополі. Тут минуло її дитинство і юність, живе тут і донині… Ще донедавна працювала у школі вчителькою, а тепер вже майже рік, як на пенсії. Поважають і люблять Віру Гнатівну колишні вихованці, часто у гості заходять…

«Біля них і я молодію, — каже пані Віра, — бо ж хіба то старість у шістдесят із хвостиком?»

Нині пані Віра мешкає сама. Дві донечки мають свої сім’ї і живуть окремо. А чоловік… Ой, тут навіть згадувати не дуже хочеться…

Хоча збоку людям видавалось, що гарна вони пара і сім’я їхня міцна. порядна, інтелігентна, було це далеко не так. Усе життя Павло працював на керівних посадах, сім’ю, можна сказати, забезпечував, але й випити любив… Та що там любив – таки добряче напивався. Просто його, начальника, завжди підвозили додому під самі двері і п’яного його люди не бачили. А що вже гультяй був…

Днями пропадав – вдома не з’являвся… Але Віра мовчала. Нікому й ніколи не скаржилась. Не виносила, як то кажуть, сміття із хати. А навіщо? Кому це потрібно? І лише коли сім років тому Павло зібрав речі і пішов до іншої жінки, сусіди із цікавістю та здивуванням сплескували руками: «Йой, а як то так, пані Вірцю, ви ж так файно собі жили…» І навіть тут жінка не заперечувала, лиш знизувала плечима…

Та пані Віра не нарікає на долю. Вона щира християнка, ходить у церкву і співає у церковному хорі. Поважають жінку парафіяни, бо ніколи не втручається ні в які суперечки, не старається вигородитися, виставитися…

А не так давно у пані Віри виявили oнкoзахвoрювання. Людські біди, як, зрештою, і радощі, швидко розповсюджуються. Але і сусіди, і усі, хто знав пані Віру, щиро співчували жінці: бо ж хороша дуже людина і молода ж іще вона жінка…

Як і зазвичай, пані Віра ходила у церкву. Було видно, що змінилась зовні, схудла дуже і людей почала ніби уникати: не любила, коли розпитували її про бoлячку чи шкодували. Часто сповідалась і вірила, що саме сповідь і причастя вилiкують нeдугу, бо ж кожна хвoрoба фізична має духовні корені…

«Згадайте, може образу якусь маєте, чи жаль на когось затаїли?», — запитував священик під час сповіді. «Та ні, отче, наче ні…» — знизувала плечима пані Віра. Вона і справді не мала ні на кого ані образи, ані жалю, навіть на свого Павла. Адже лише тоді, коли чоловік пішов, зрозуміла, наскільки спокійнішим стало життя: бо ж тепер не хвилювалася, де він пропадає вночі, чи не трапилось, бува, із ним якого нещастя чи біди…»

А це якось на самого Михайла приснилась Вірі покiйна мама (мама називалась Михайлиною). Ніби то стоїть вона, хитає заперечно головою і каже: «Рано ще тобі до мене, Вірцю, але мене ти маєш відпустити. Так ліпше буде і тобі, і мені…»

Вранці тільки прокинулась, одразу згадала про сон. Мoтoрoшнo якось стало. Чомусь одразу подумала, що завинила вона перед матір’ю чимось… Ввечері пішла у церкву. Після служби підійшла до священика і розповіла йому сон. «Може, це ви маєте якийсь жаль на матір і ця образа не відпускає її», — трохи подумавши, відповів отець…

І враз у пам’яті сплили спогади…

Давно це було, вона, Віра, була тоді ще дівчиною. Навчалась у вузі. А на вихідні завжди поспішала до бабусі у село. Бо там жив Богдан — її перше і єдине кохання. Ще змалку вони були разом і вже навчаючись у школі дівчина із нетерпінням чекала канікул, щоб поїхати у село. Богдан теж дуже любив Віру. Коли повернувся із війська — вона вже була студенткою. Хлопець запропонував Вірі одружитись. Яка ж щаслива вона була тоді! Наступного ж дня поділилася радістю із бабусею. «Бодько файний хлопець – нема що казати — раділа за онуку старенька. І з сім’ї порядної — не пияки і не волоцюги якісь там… Словом добрі люди…»

Коли через тиждень у гості приїхала донька Михайлина, бабуня думала, що вона усе знає і почала бесіду про майбутнього зятя, тобто, про Богдана. І тішиться так, і прихвалює хлопця… «Що ви там знаєте, мамо, — перебила матір Михайлина, — хай він буде найліпший, але не такого зятя я хочу. Віра вчена і чоловік її теж має бути вчений… А ще щоб і квартиру мав, і гроші якісь…

Вже потім люди балакали, що Михайлина ходила до Богдана і розповідала усякі нісенітниці, щоб не мав надії на її Віру, бо у місті вона нібито має хлопця, а його, Богдана, тримає так, як кажуть, про запас… Може й ще що говорила…

Коли за якийсь час на вихідні Віра приїхала у село, Богдан не звертав на неї уваги — ігнорував. Дівчина не розуміла, що трапилось, але запитати не наважилась: надто вже скромною і гордою вона була. Бабуня теж мовчала: думала, може вона, стара, вже й не розуміє чого, а Михайлина, донька, тепер міська, то вона й знає, який зять ліпший…

А вже незадовго, ніби ненавмисне, звела Михайлина доньку із сином своєї співробітниці. Знала, люди вони багаті, поважні, і в місті, як кажуть, на доброму рахунку, то ж свого єдиного синочка Павлика прилаштують на добру роботу, не забудуть і про невістку і буде її Вірця жити у добрі і щасті… Ще й дякуватиме потім матері…

Павлові Віра одразу сподобалась. Та й Вірі Павло наче також. Чи, може, хотіла скоріше забути Богдана? Павло був дуже ввічливий, уважний: як казала Михайлина, справжній міський кавалер. Тому, коли запропонував одружитись — Віра погодилась.

Напочатках, коли Павло працював на заводі інженером — жили вони таки що добре. Одна за другою у сім’ї народились дві донечки. Непорозуміння виникли, коли Павло став керівником. Спершу Віра робила спроби виправити ситуацію: «створювала», як то кажуть, у домі затишок, щоб чоловіка нікуди не тягнуло, готувала різні смакоти. Адже, коли хтось із подружжя зраджує, винні обоє — думала тоді. Але то, мабуть, була дещо інша ситуація: як вовка не годуй, а його завжди до лісу тягне. От і жили так: для людського ока ніби й інтелігентні, порядні, а насправді чужі…

Випадково якось, вже після Віриного розлучення, заставши доньку у відчаї, Михайлина сама проговорилася, що мала тоді розмову із Богданом… Зізналась, що наговорила йому всякого… І шкодує зараз мати – бо не склалось життя у доньки. І дім був, і статки були – але толку з того… Каялась тоді Михайлина, плакала, вибачалася… Та не чула вже цього Віра. У той момент їй здалося, що земля пішла з під ніг: і не тому, що шкодувала за втраченим коханням — не могла зрозуміти, як мати могла так вчинити…

З того часу Віра й втратила спокій. І не стільки через те, що життя її могло скластися по іншому. Вона розчарувалася у рідній матері, більше того, відчувала до неї навіть якусь зневагу. Намагалась не показувати цього, але той «хробачок» ятрив душу. Коли мати захвoріла, Віра доглядала за нею… «Вірцю, маєш на мене жаль», — запитала якось Михайлина доньку. Віра нічого не відповіла, лиш байдуже, мовляв, а хіба це зараз має якесь значення, махнула рукою…

Кілька разів, вже після cмeртi, Михайлина снилась доньці, але Віра не надавала особливого значення цим снам: ішла до церкви, давала на заупокійну службу і вдома молилась… А тепер цей сон… Віра й сама не могла зрозуміти: невже вона й досі має жаль чи образу на матір?..

Після розмови із священиком Віра довго молилась. Потім вже зібралася виходити із церкви, але щось ніби не пускало. Відмолила ще вервечку, потім ще одну, і ще… Чи не цілий день провела тоді у церкві. Коли поверталась додому, відчувала якесь полегшення, більше того, навіть радість. «Так буває, коли багато молишся», — подумала тоді Віра про себе…

Час минав. Через місяць Вірі мали робити oперaцію в oнкодиспaнсері. Надії було мало – але якийсь шанс таки залишався. Коли лікaр напередодні оглядав жінку, якось незвично мовчав і мовчанка та нагнітала — Вірі думалось одне: стало ще гірше. Але лікaр, оглянувши уважно пацієнтку, сказав, що… не бачить жодних ознак хвoрoби. Після цього пані Віра ще кілька раз здавала аналізи, навіть у Київ їздила на обстеження і там також не один лікaр оглядав жінку, яка ще недавно мала не так багато й шансів, але усі розводили руками: ви здорова жінка…

З того часу минуло більше трьох років. Пані Віра, як і раніше, ходить до церкви. Як завжди, усміхнена, відкрита, щира. А якось я побачила її неподалік свого будинку: якась жіночка, зовсім молода, переповідала, очевидно, Вірі Гнатівні свої жалі — плакала і водночас ніби заспокоювала себе: «Бог є на світі, він все бачить…» — говорила у розпачі. Пані Віра уважно слухала, співчутливо дивилася на свою співрозмовницю, потім обережно взяла її за лікоть: «Простіть, і дасться вам», — мовила тихо, з посмішкою, а в очах її заблистіли сльози…

Руслана Цицюра

Читайте також: На Україну сунуть снігопади: в трьох областях вже обмежили рух

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!