– Добре.
– Записуйте, – бабуся влаштувалася зручніше на стільці і почала диктувати.
– Після того, як мене не стане, прошу передати мої мізки на вивчення в НДІ. Якщо НДІ не захоче брати, нехай скажуть, що від Клавдії Петрівни. Всіх своїх котів, які будуть у мене на той момент, роздати моїм друзям. Якщо таких не залишиться (друзів, а не котів) тоді коти переходять у власність мого сина. Всі книги, якщо вони будуть нікому не потрібні, віддати в бібліотеку. Але я переконливо рекомендую хоча б перегорнути їх. Років зо три тому я забула – в яку з них поклала гроші. Заповідаю своєму синові розвіяти мій прах на пагорбі в Новій Зеландії…
Нотаріус пирскнув.
– Вибачте, де?
– У Новій Зеландії, в Новій Зеландії …
– Але це так далеко! До чого такі складнощі?
– Складнощі – це робота п’ять через два і година обіду. Він нікуди не виїжджає через неї. Весь у роботі. Сама такою ж була. Тепер шкодую. У нього ще все попереду. А в подорожах життя яскравішим стає. Людину змінює. Він вже не повернеться тим, ким був. Хай подолає пів землі. Подивлюсь я, як він назад до свого офісу сяде! Його туди ні за що не затягнути буде. Ось тільки допомогти йому треба, показати, що інше життя є. Чим я і займуся вже після того, як мене не стане…
Та й я не хочу в землі, розумієш? Точно ж краще в Зеландію полетіти…
– Хм… – нотаріус стиснув губи.
– Далі, – продовжувала бабуся, – хочу, щоб кішку мою улюблену Маруську зі мною спалили, ну це, як в давнину було… Жартую! Жартую! Просто у Вас вигляд дивний, ось і вирішила Вас трохи…
– Налякати?
– Струсити, – старенька посміхнулася.
– Вийшло. Добре, а майно? Рухоме? Нерухоме?
– Ах, ну квартиру і мотоцикл синові. Правда у мене ще мотоцикла немає. Але я вже на курси записалася і скоро куплю, так що запишіть і його… А ось самокат мій заповідаю Степану Никифоровичу, якщо ще по світі білому ходити буде. Він давно на нього задивляється. Ми коли з ним каталися, він свій зламав, об дерево…
Після того, як старенька пішла, нотаріус оголосив перерву. Відвідувачка з синіми волоссям не виходила з голови. Він ще раз перечитав заповіт, потер очі, щоб переконатися, що все це було справді, подивився на велику стопку паперів, а потім взяв телефон.
– Марічко, привіт, хотів запитати, чи не хочеш ти кудись з’їздити? Знаєш, я завжди мріяв побувати в Африці…
Автор – Hаталія Oбухова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
