Ще старшокласником Віталій вважав себе хлопцем, за яким упадатимуть усі дівчата: вродливий, стрункий і високий, спортивний, розумний, жартівливий, впевнений в собі, словом, душа будь-якої компанії, та ще й з такої заможної сім’ї.
Чемний і слухняний син, як і його батьки, розраховував на таку ж багату красуню, яка обожнюватиме його, буде вірною все життя.
Ще в школі він переконався, що варто йому тільки почати приділяти увагу якійсь дівчинці, як вона по вуха закохується в нього, її подружки починають заздрити, ревнувати, плести інтриги. Це його забавляло й дуже йому подобалось.
Серед друзів Віталик був авторитетом, хоч деякі по-тихому заздрили йому. Щоправда, він ніколи не став би чиїмсь суперником.
Відчував, що запросто зміг би відбити дівчину в друга, але навіщо йому проблеми. Його ж мали всі любити, поважати, ним захоплюватися, до його думки прислухатися, його вчинки підтримувати. Він же представник «золотої» молоді.
Віталій продовжив навчання в коледжі, інститут він закінчить заочно, паралельно працюватиме в прибутковому сімейному бізнесі, матиме гроші на дівчат, розважатиме їх не гірше, ніж холостяки всіх сезонів популярного телевізійного шоу.
Але ще зі школи в його голові крутилася тепла згадка про дівчинку, на два роки молодшу за нього, доньку теж заможних батьків, при високих посадах, яких поважали всі мешканці міста. Тож його бізнес плюс їхня влада – це було б якраз те, про що йому мріялось.
Зацікавившись юною панночкою, дізнавшись все про неї, хлопець відчув, що вона не тільки йому подобається, не тільки, як кажуть, вона йому підходить, він може в неї закохатися, а це ще не входило в його плани. Він має здобути освіту, сповна насолодитися життям, стосунками з красивими дівчатами. Він має стати досвідченим, щоб завоювати таку красуню й розумницю, дівчину строгих правил.
Він ще має час, поки вона навчатиметься. В 23 роки він одружиться з нею, їй буде 21. От тільки треба стежити, щоб ніхто не перейшов йому дорогу. Але нічого, якщо навіть з’явиться суперник, він легко справиться з ним.
Впевненість Віталія мала підстави: ще в 11 класі він дивився на Олю закоханими очима, коли вона співала в шкільному хорі, коли проходила коридором, щось запитував про вчителів, які мали в їх класах уроках, про її однокласників, до яких нібито не міг додзвонитися, словом, намагався зачепити її поглядом і словом.
Її личко покривалося легким рум’янцем від його погляду і звичайнісіньких слів чи запитань. А це свідчило, що закохати в себе це дівча було не важко. Але навіщо, ще має час. Він збереже себе та її для майбутніх світлих і чистих стосунків, бо Оля якраз із тих, з ким одружуються
Навчання в коледжі. як і все в його житті, йшло легко. Багато друзів, гарні дівчата, залицяння, побачення…
Жодна не запала глибоко в серце, згадка про його юнацьке захоплення жила в душі Він цікавився її життям, перепитував про неї друзів, був задоволений з того, що чув від “довірених осіб”
На Великодні свята Віталій, звичайно, був вдома. Всією сім’єю пішли до церкви. У храмі хлопець побачив Олю.
«Моя» прийшла, – зрадів Віталій, у думках він так і називав її – «моя»,- якою ж красунею стала. Хлопець дивився на неї довгим пронизливим поглядом, так, щоб відчула погляд.
І справді, побачила, зашарілася, як колись у школі. Він усміхнувся так, ніби бачилися щодня. Дівчина ж не розуміла, як розцінювати ці погляди, намагалася вкрай стримано відреагувати, мовляв, «привіт», бо ж в одній школі навчалися, та й по всьому.
Віталій Богослужіння слухав вкрай неуважно, все думав: шукати якогось контакту з Олею, намагатися поближче з нею познайомитися, чи ще цього року порозважатися вволю з іншими дівчатами, на рік продовжити парубкування, а «моя» нікуди не дінеться.
Як хтось із залицяльників почне біля неї крутися, друзі зразу ж повідомлять його. До цього часу «розвідка» працювала добре, доповідали: бачили «твою» з подружками на дискотеці, але довго там не затрималася, видно, батьки контролюють, тож гуляй, мовляв, і набирайся досвіду, казаново, розважайся, щоб наситився, а після одруження не скакати в гречку.
Віталій уже навчався заочно і працював на фірмі батьків. До свого майбутнього одруження з обраницею, про яке вона й не здогадувалася, хоч на стосунки надіялася, хлопець готувався вкрай серйозно, продумував кожну деталь, щоб не розчарувати ні дівчину, ні її статечних батьків, і справити на них таке гарне враження, щоб і краплі сумніву в майбутніх тестя й тещі не було в правильності вибору їхньої одиначки.
Компромату на нього її батьки знайти не зможуть. Але хай не цього року він втілюватиме свої плани, тим більше, що Оля ще навчається в медичному університеті, тож її батьки, можливо, казатимуть: хай закінчить.
– Все, це останній рік мого парубкування, – вирішив Віталій, – нагулявся досхочу, хоч би не звикнути до постійної уваги дівчат. Та одна із його «гарему», видно, запала на нього по чорній силі, просто переслідує й проходу не дає.
– Сьогодні треба з нею серйозно поговорити, сказати, що в мене є інша, попрощатися, подарувати щось цінне на згадку, ювелірку, напевне, – роздумував Віталій, – а зустріч призначити в парку, на нашому улюбленому місці.
Все, що до цього ретельно планував хлопець, здійснювалося ідеально. Але не цього разу. До місця в парку, де він дарував дівчині золоті сережки, а та його за це палко цілувала, наближався гурт молоді. Серед них була Оля. Хоч смеркалося, Віталію здалося, що він побачив, як вона зблідла і відвернулася.
– Треба якось рятувати ситуацію, – розмірковував хлопець, – приїздитиму в місто, де навчається Оля, шукатиму зустрічі з нею, скажу: тільки тебе давно вже кохаю, а та дівчина сама нав’язувалася мені.
На цей раз Віталію не щастило: не зустрів Олю ні в університеті, ні в лікарні, де практику проходила. На квартирі, де з подругами проживала, дівчина, яка щойно поселилася, сказала, що Оля проживає тепер у гуртожитку Катехитичного інституту.
Його це тільки здивувало: що за обставини такі, щоб з квартири в гуртожиток перейти та ще й чужого навчального закладу.
Приїхавши у велике місто наступного разу, Віталій вирішив зайти помолитися до храму жіночого монастиря Пресвятої Родини, біля якого зібралося багато людей, бо всередині не вистачало місця.
Йому все ж таки вдалося просунутися до середини церкви. Спочатку хлопцеві здалося, що йде вінчання, але він не побачив наречених, тільки четверо дівчат у білосніжному весільному вбранні, серед них одна дещо старша, а постать іншої нагадує якусь до болю знайому дівчину.
Коли замість весільної фати на голови дівчат одягли чернечі убори і назвали їхні нові чернечі імена – Софія, Віра, Надія, Любов, – Віталій у сестрі Надії впізнав свою Олю.
Щойно посвячених монахинь вітали, називали Христовими нареченими. Хлопець поспішно вийшов із храму, щоб дівчина його не побачила.
Навіщо її бентежити, запізно він схаменувся, втратив її назавжди. Такий був самовпевнений, що відіб’є її в будь-якого суперника, якщо так станеться. І ось – сталося. Але він Христові не суперник.
– Ох, Олечко, Олю, моя любове, сестро Надіє, втрачена назавжди надіє, простіть і прощайте, – Віталій йшов, мов у тумані, бо скупі сльози застилали зір.
