“Думаю, він просто не хотів, щоби нас затримували в його домі» – бойовий медик 36-ї бригади Олена Турус про полон в Маріуполі
Олена Турас — старший бойовий медик інженерно-технічної роти 36-ї окремої бригади морської піхоти розповіла як потрапила в полон в Маріуполі в інтерв’ю Фокусу.
Коли ситуація стала критичною — захисники Маріуполя опинилися в оточенні без продовольства, води та фактично боєкомплекту — командири дали можливість бійцям обирати: або виходити з боєм, або йти маленькими групами і самостійно знайти безпечний шлях додому. Крім того, частина морпіхів, насамперед поpанені, опинилися в полоні, а частина — проривалися на “Aзовсталь”, щоб з’єднатися із бійцями полку “Aзов”. Олена з чоловіком вирішили йти з оточення в складі невеликої групи.
«Вийшли, потрапили до приватного сектору на околиці Маріуполя в районі “Порт Сіті” з боку Старого Криму, знайшли там занедбаний будинок, де просиділи п’ять-шість годин. А тим часом прийшов хазяїн будинку. Сказав, що він допоможе, виведе. Заговорив зуби. Був момент, коли він сховав нас тоді, коли проходив взвод російських солдатів. Ми йому повірили. Після цього він запропонував нам перейти в інший будинок, і вже туди за нами прийшли “ДНРівці”. Думаю, він просто не хотів, щоби нас затримували в його домі», – пригадує Олена.
Їх взяли в полон «днрівці» і відвезли до селища Сартана, а потім в СІЗО до Оленівки.
– Оглянули, опитали, закрили в камері, де ми сиділи три доби. У Донецьку із нами вже спілкувалися слідчі. Деякі з них були у цивільному, деякі у камуфляжі, але без нашивок.
— Дівчат вивели з машини, сказали голову всім опустити, не дивитись на всі боки. Хлопців же підганяли кийками — кожного, коли він виходив. Вони називали прізвище, ім’я, по батькові, посаду і знання, і що вище посада, то більше він отримував. Як нам потім пояснили, там такий ритуал.
— Умови були дуже сумні. У камері, розрахованій на двох людей із двома ліжками — верхній та нижній ярус, нас було 17. Ми з дівчатами спали по черзі. На ліжку по чотири, плюс на підлозі. Особисто моє місце було під ліжком. Туалет прямо в камері, злив не працює, сміття ніхто не виносив. Води давали мало, стежити було важко. Нам доводилося не пити, а економити питну воду, щоби прибирати. Ми просили бодай вживану зубну щітку одну на всіх. Але навіть її не принесли. Жахливо там було.
— Просто в них у всіх якась нав’язлива ідея була, не знаю, чому, що в офіцерів, що в солдатів, — переконати нас і нав’язати нам думку, що в нас неправильно, все погано, а у них усе класно. Вони не можуть повірити, що у нас все добре, що нас влаштовує наш президент, нас влаштовує наша служба, нас усім забезпечують, у нас нормальні зарплати, у нас ніхто не бідує. Вони дивуються цьому.
Далі відвезли в Таганрог.
«Це було щось із чимось. Нас відразу повернули головою або до стіни, якщо ми стояли, або просто ми дивилися вниз. Голова була на рівні колін. Не можна було, не дай боже, подивитися кудись, слова сказати, спитати — нічого. Взяли ДНК, відбитки пальців. Забрали весь одяг, дали якийсь свій. Можна сказати, помили: поставили всіх під холодний душ, включили крижану воду, ми постояли п’ять хвилин, одягнулися — у нічну сорочку, штани, кітель, все легке. Завели в камеру. Там було дуже холодно. Додаткової ковдри не дали, хоч дівчата просили. Ми там так замерзали, що навіть заснути не могли. У деяких камерах між вікнами були серйозні щілини, у моїй — теж були дірки у вікнах, у рамах. Але у приміщенні було чисто».
— Могли зайти раптово або вивести з камери та набридати питаннями: що ти тут робиш, розповідати, що Україна — це не країна. Примушували вивчати гімн Росії, що означають кольори прапора, герба. Було триразове харчування, але це харчуванням важко назвати. Чай не гарячий, не могли зігрітися чашкою чаю. Все це на якійсь смердючій воді, огидно.
— Військова комендатура, звісно, сказала, що ми — військовополонені, і розмовляла з нами нормально. А для тих, хто стежив за нами в камері, ми були арештантами, і ставилися вони до нас як до арештантів. Нам на всіх етапах говорили, що нас ніхто не хоче міняти, що ми дезертири, що нас посадять в Україні… Говорили, що у нас не країна, що було нормально в часи Радянського Союзу, що завжди вся Україна кричала на мітингах: “Слава Росії”, весь Крим “буде за Росію” Що українців нема, а є хохли. Намагалися нам подати якийсь урок історії незрозумілої…
Далі Олену перевезли в Севастополь, де були набагато кращу умови перебування і обміняли на російських військових. Олена надіється на швидке повернення всіх полонених і хоче аби говорили не лише про «aзовців», але й про 36 бригаду, яка боронила місто до межі можливостей.
Фото: Фокус.
05/30/2022
