Ні, якщо чесно, то Варя бабусю любила і навіть встигла скучити, поки та гостювала у своєї сестри. Варя не розуміла у свої чотири роки, що таке – тягне до рідних країв, і чому мама не дозволила бабусі в ці краї її взяти, тож запитань до бабусі накопичилося багато, поки вона її чекала.
Але тепер злилася і нічого питати вже не хотіла. Он мама спитала – мам, а Валерія бачила? І все. Гаркнула та на маму. Мовляв, забути давно час, з голови викинути і життя будувати своє. А вона досі сльози ллє. Що йому станеться – ходять селом зі своєю! Наче молодята та все під ручку. І впізнав же, а лице відвернув убік. Тьху!
І давай бурчати, підлогу перемивати, хоча вони з мамою скрізь вчора мили. А мама сильно заплакати хотіла, Варя бачила, як у неї губи тремтять. Але вирішила певно вночі поплакати.
У Варі так само буває. Коли плакати хочеться, то губи тремтять, але якщо прикусити губу, то можна зупинити сльози. Вона так часто робить, коли її Сашко дістає. Він не вірить, що у Варі є тато, що він просто геолог і тому не приходить за нею до садка. Ось нещодавно, тато нову сукню як у принцеси їй прислав, і Варя в ній до садка прийшла.
То Сашко перший почав стрибати навколо і лементувати, що немає у Варки ніякого татка, і в парк вона з мамою ходила, а всім розповіла, що з батьком. Ну, так – наплела про парк, а сукня від тата все одно! А багато діток повірили Сашкові, а не їй і теж давай стрибати. А ввечері мама плакала і говорила – не слухай нікого, є, є в тебе татко!
З часом Варя дізналася, що Сашко непоганий хлопчина. Але це потім, коли вони потоваришували у школі. Одна парта на двох протягом трьох років, вона будь-яких ворогів подружить. Але на той час вона вже знала, що тато в неї не геолог. Коли мама вийшла заміж за дядька Олега, то відкрила правду. Що тато з мамою навіть не одружені були, тому у Варі прізвище мамине. Любов була, так, ціле літо, поки мама молоденьким дівчиськом у тітки в селі гостювала.
А коли захотіла повідомити коханого, що їх скоро троє буде всупереч усім наполяганням матері та тітки, то коханий уже любив іншу, і навіть до весілля готувався.
– Мамо, а він знає, що я в нього є?
– Звісно, знає, ось і подарунки тобі шле через мою тітку. Є, є в тебе татко.
Марина не хотіла доньці розповідати, як її тітка Валері ледь весілля з дочкою голови районного відділу освіти не зіпсувала, явившись непроханою гостею. Обійшлося зіпсованим костюмом нареченого та сукнею нареченої. Тітка чи торт запустила, чи гуска запеченого. Цього не пам’ятає – у запалі була. Після того як виказала все, що думає про тих, хто дівчаток молодих та недосвідчених обманює, а потім одружується з грошима тата не першої красуні сільської, так і запустила тарілку зі столу у нареченого та наречену.
– Він до тебе маленької приїжджав, ти просто не пам’ятаєш. Зараз чомусь не приїжджає? Та ти ж знаєш нашу бабусю? Та й Олег у нас тепер.
Вітчим так і залишався для Варі дядьком Олегом, хоч щиро прив’язався до дочки дружини та не ділив дітей на своя/чужа. У Варі є свій тато, і її подарунки від батька не гірші, ніж у братів від дядька Олега! Під ялинкою в купі пакетів і пакунків завжди був і батьків подарунок. Особисто їй.
Тож і у виграші завжди була – на один подарунок більше! Але сердилась, що через вітчима батько до неї приїхати не може.
Вона відмовилася від усиновлення та його прізвища. Марина з чоловіком відступили, натрапивши на стіну протистояння. Олегові було дуже прикро. звичайно. Теща сином кличе, а Варя, яку він і в перший клас на лінійку водив, і ночей не спав, коли та нездужала – ніяк не визнає! Дядько і все. Немов із усім світом, як раніше із Сашком в садку, сперечається – тато у неї є свій.
І вічно у мріях про зустріч із батьком. Марина вужком крутиться, щоб дочка до села не рвонула. Радує, що тітку діти до себе звідти забрали, а наосліп ще боїться одна вирушати.
Коли на 16-річчя Олег вручив Варі новий смартфон, вона навіть відкривати не стала коробку. Запропонувала братові передарувати. Має всі телефони від тата. З першого простенького до школи. Нехай так і буде. Тато відчував свою дочку і у вимушеній розлуці. І цього разу вгадає її бажання.
Варя весь день народження чекала кур’єра з подарунком від тата. Заснула у сльозах, не дочекавшись. Прикро було, що батько не надіслав подарунка, прикро було, що від подарунку вітчима відмовилася. Самсунг теж круто, і модель остання. Ех.
Крізь сон чула як на кухні тихенько лаялося все сімейство. Баба Зіна наполягала, що настав час ігри припиняти – «дівка вже виросла, а ви всі як з дитиною нерозумною з нею», вітчим мабуть стояв на своєму, а мама як завжди – між усіма вогнями миротворцем. Напевно, бабуся лається, що не дозволяють батькові приїжджати. Хай послухають.
Вранці баба Зіна ходила з уперто стиснутими губами, ні з ким не розмовляла. З роками характер у неї той ще став. Зате на тумбочці біля ліжка Варі стояв гарний пакет. Як завжди з вкладеною листівкою – Коханій донечці від тата. І, звичайно, там був телефон. Та крутіший від того, що братові віддала.
На новому телефоні їй і спало на думку пошукати сайт того села, де тітка жила. Сайту не було, але група у ФБ спливла. Новини всякі та вітання. Оголошення про плановий ремонт електромережі впереміш зі співчуттями. Фотографії з толоки, зі сільських свят.
– Мааам! Іди сюди, дивись – бабусине село.
Почала гортати їй сторінки, уважно поглядаючи на реакцію. Коли погляд Марини став злякано-здивованим, зрозуміла – потрапила до крапки! Ось він – Валерій Юхимович, якому рідні та близькі з любов’ю та повагою пісеньку виклали до дня народження.
Ну і конспіратори мама та бабуся! Адже спеціально прізвище перекрутили, щоби не знайшла сама Варя батька. Адже все життя їм з батьком шкодили, ніби батько винен що розлюбив маму? Ну, нічого, тепер Варя сама доросла, щоб вирішувати – з ким зустрічатися, з ким жити. З вітчимом чи батьком рідним!
Повну рішучість Варі не зупинив навіть нечіткий розклад автобуса. Виїхати з села можна було лише по парних ранках тижня. А приїхати в село на автобусі можна було непарними вечорами. Оптимізація. Це не порожній звук для приватного перевізника. Ну, не рентабельно йому напівпорожній автобус ганяти.
І ось топчучи скрипучий білий сніг каблучками (треба ж, а в місті весняна сльота вже), Варя йде до вказаного балакучими попутниками будинку батька. Вулиця доглянута, рівна, будинки добротні, паркани гарні. Ніяких тобі сірих хат і перекошених штахет.
І так солодко перемішався запах чистого снігу, ранньої весни та легкого серпанку від десь затопленої печі! Цей запах дурманив, не гірше за радість майбутньої зустрічі. Вдома вона залишила записку – Поїхала до тата. Так краще, коли без пояснень та суперечок. Вирішила та поїхала!
Собака не пустив її у двір. Варя стояла біля хвіртки, трамбуючи сніг своїми демісезонними чобітками, нетерпляче тупцюючи на одному місці в очікуванні, коли господарі гостинно відчинять двері дому.
Нарешті вийшов батько, в накинутому на плечі старенькому пуховичку. Впізнала з першої секунди, хоч чекала на іншого. Все ж таки і в селі навчилися дружити з фотошопом. Подібність з фото є звичайно, але це пузико і три підборіддя.
– Вам кого, дівчино? – І голос якийсь незвично високий для чоловіка.
– Тебе. Я Варя, дочка твоя. Ось приїхала.
– Що за жарти?
Придивився і відсахнувся.
– Маринина чи що? Навіщо приїхала? Я твоїй бабці скільки разів казав, щоб не волочилася до нас у село? Я тітку Маринину турнув, щоб життя нам не поганила, а тут ти ще притяглася. Що, собаку спустити? Іди, йди з миром, поки дружина не вийшла.
– Але тату, ти ж…, ти ж, ти ж.
Слів не було, а губу вона забула прикусити, от і полилися сльози.
– Забери свій телефон, мені від тебе більше не потрібні подарунки!
– Які ще подарунки? Що ти язиком мелеш? Йди звідси! Знайшла тата, мені ще приблуди не вистачало.
А сам коситься на ганок. Там уже намалювалася тітка, яку жоден фотошоп не виправить. Влізливим голосом вона відчеканила: – Дівчино, ми нічого не купуємо! Валерочко, заходь, продує. Не гай часу, вечеря стине.
Варя бігла назад вулицею, нічого не бачачи перед собою. Не одразу помітила, що телефон вібрує у кишені. А звук то взагалі не почула.
Дядько Олег – висвітився екран у наступаючих сутінках.
– Татку, любий, забери мене звідси.
– Доню, ти де? Ми на зупинці, на виїзді, біля траси на тебе з матусею вже півгодини чекаємо. Так-так, у селі, де ж нам ще бути після твоєї записки.
Автор: Тетяна Бро.
Фото ілюстративне.
