Нещодавно їхала автобусом із Черкас до Києва. Поруч мене сіла літня жінка. Сонце досить добре припікало, тож вона попросила мене посунути на вікні фіранку. Я усміхнулася, щось зауважила про погоду, і, як це зазвичай трапляється, ми познайомилися та розговорились.
ЄФРОСИНІЯ Федотівна розповіла, що живе у селі неподалік обласного центру. Їде до молодшого сина у Переяслав-Хмельницький, бо невістка попросила у них «погостювати» — поглядіти двох онуків семи та п’яти років. Вона ж місяць їздитиме до столиці на курси підвищення кваліфікації, а Віталію (сину Єфросинії Федотівни) самому важко буде впоратися і з господарством, і з дітьми. Тож свекруха залишила хату, город та живність на чоловіка і їде на гостину.
— А ваш чоловік не розсердився, що його покинули, аби невістці допомогти? — зауважила я.
— Та він, як почув, про що Оленка просить, каже мені: «Давай, не затримуйся — на тебе розраховують. Коли треба, мені Світлана (це ще одна наша невістка) прийде і допоможе…
Виявилося, у Єфросинії Федотівни є ще два сини. Найстарший Дмитро живе з ними в одному селі, середній Євген — у Черкасах. Але жінка вважає, що в неї не лише три сини, а й три доньки — так вона невісток своїх любить. Вони, каже, дуже різні. Світлана із селянської родини, цілеспрямована, стрімка і водночас розважлива, хазяйновита. Антоніну Євген привіз із Білорусі — познайомився у друга на весіллі. Тоня, наче «живчик» із мотором, весела, співуча. Гостра на язик, проте, уточнила жінка, «по-доброму». Так іноді тонко і доречно пожартує на тему української та білоруської вдачі, що вони з дідом увесь день сміються, згадуючи. А Олена, до якої їде у Переяслав, родом із Дніпропетровська, з Віталієм в тамтешньому медінституті вчилася. Вона інтелігентна, неговірка, дуже доброзичлива і чуйна.
— Навіть не можу сказати, до кого з трьох душа більше лежить. Бо всі працьовиті, до нас уважні, онуків подарували, навчили їх бабу із дідом поважати.
— Невже і недоліків у них жодних? — таки ж закинула я жінці.
— А в кого їх немає? І в мене є, і в чоловіка мого, і у наших хлопців, мабуть, і у вас… Трапляється, що серджуся на дівчат, але потім розповім чоловікові, що сталося, і разом пожартуємо на цю тему. Головне, що невістки люблять наших синів, а ті щасливі з ними. Батьки завжди це відчувають… Хіба не так?
Не могла не погодитися із супутницею.
Доки доїхали до Переяслава, ще багато про що поговорили, а наостанок Єфросинія Федотівна пообіцяла продиктувати рецепт смачного салата із чорносливом.
На Переяславському автовокзалі її зустрічала невістка з онуками. Гарна, струнка, зі смаком одягнена. Олена не виплескувала емоцій, але було видно, як вона та діти раді бабусі. Віталик, пояснила вона, прийти не зміг, бо чергує в лікарні. Але зараз вони візьмуть таксі і поїдуть до хати.
Водій автобуса дістав Єфросинії Федотівні її «кравчучку» з багажника. В ній — попутниця хвалилася дорогою — дві банки меду, сало, яблука, горіхи та дві вишиті власноруч сорочечки для онучків. Я вже збиралася прощатись та повертатися в автобус, як Єфросинія Федотівна згадала: а рецепт! Попросила невістку дві хвилини почекати, а ми сіли на лавочці біля приміщення автовокзалу, я занотувала всі етапи приготування салату. Коли ж підійшли до Олени, то побачили, що вона геть розгублена: поки домовлялась із таксистом, хтось… поцупив «кравчучку».
Зізнаюся, я за такої ситуації навряд чи утрималась б від дорікань. Не шкода тих сала й меду, але ж вишиваночки! Уявляю, скільки любові в них було вкладено…
Але Єфросинія Федотівна жодного зауваження не зробила невістці за недбалість. Навпаки, почала її заспокоювати та вмовляти:
— Не засмучуйся, Оленко. Ні батько, ні мати не сиділи у тій сумці. Горіхів іще повно, меду у сусіда купимо, сало я завтра зранку на базарі найкраще виберу. А сорочки нові вишию, тим більше, бачу, що із розміром не вгадала. Он як наші козаки повиростали…
— Отака у нас бабуся Фрося, — усміхнулася мені Олена. — Світ добрішає, коли вона приїздить.
Ми попрощалися. Я поїхала далі. Дорогою думала: мабуть, це не Єфросинії Федотівні повезло із невістками, а навпаки. Скільки б чвар, взаємних образ можна було б уникнути у родинних стосунках, якби всі матері ставилися до дружин своїх синів, як вона. До речі, я теж майбутня свекруха. Тож дякую за науку, бабусю Фросю!
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Устина Гречанюк.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
