Тимофій Оврах відправив рідних з Ірпеня, а сам залишився, адже сусіди просили доглядати за тваринами і будинками. Коли ж почув, що росіяни вже в місті, вирішив, що треба допомогти тим людям, які сидять в підвалах-досвід роботи в Червоному Хресті мав.
Дорогою в Ірпінь ламав голову саме над тим, чим евакуйовувати людей, бо не мав ні машини, ні водійського посвідчення, хоч водити й вмів.
Проте на переправі біля Романівського мосту знову зустрів полковника ДСНС Андрія Петровича і він порадив: «Будеш вивозити їх на автомобілі, якщо, ясна річ, вмієш водити. На Романівському мосту попросиш військових або рятувальників машину — вони тобі її дадуть».
Всі ті дні я був у формі Червоного Хреста. Вона дуже мені допомагала і, певно, й рятувала — всім здалеку було зрозуміло, хто я. Я не знімав її аж до повного звільнення нашого міста 30 березня, навіть спав в ній.
Лягав в постіль не роздягаючись, бо міна або снаряд могли влучити в мій дім і тоді я б опинився під завалом. Через це поруч з собою тримав лом та лопату — щоб було чим відкопуватися.
Загалом я доправив до Романівського мосту десь 200 осіб, а приблизно 300 з тих, до кого я приїжджав і кому пропонував їхати, відмовилися. Дуже прикро було чути: «Ні, не зараз», адже я витрачав на цих людей час, якого мав обмаль — з 10 до 17. Потім — комендантська година. Зважте, що коли починалися обстріли, мусив зупинятися й ховатись в найближчому укритті. Тож реально щоденно в мене було для вивозу людей не 7 годин, а значно менше.
Дехто пояснював відмову евакуйовуватися тим, що їм нема на кого залишити собаку, кішку, курей. Одна з таких жінок мене неймовірно вразила. Це цікава історія. Я вже згадував про укриття, яке знаходиться на території Ірпінської Біблійної церкви. В дні боїв за наше місто ця церква стала імпровізованим волонтерським хабом — ми там зустрічалися, обмінювалися інформацією. Я там був, коли о годині 6−7 вечора туди прийшла за допомогою подружня пара — чоловік отримав наскрізне поpанення плеча осколком. Волонтер Дмитро зразу ж спробував відвезти його до Романівського мосту, але дорогою машина потрапила під обстріл, довелося повернутися.
З нами була лікар Ольга. Вона офтальмолог, але взялася зробити перев’язку. Я допоміг зрізати з чоловіка одяг. Ми змогли додзвонитися до швидкої. Домовились з оператором, що завтра о 9-й доставимо пацієнта до Романівського мосту. Я запитав у дружини пораненого: «Ви ж поїдете разом з ним?» «Ні, — відповіла. — Мені нема на кого лишити курей».
Я як волонтер Червоного Хреста не маю права висловлювати свої оцінювальні судження, але тут не стримався: «Перед вами вибір: ваш поpанений чоловік або кури. І ви обираєте курей!», – розповів Тимофій Оврах Фактам.
Фото: Факти.
19:37:20
