– Я вже йду, Ніно Марківно, – заплакана Світлана встала зі стільця.
– Куди?
– Додому.
– Ні. Сиди. Зачекаємо на Ігоря з роботи.
Син Ніни Марківни мамі про своє життя розповідав рідко. Але те, що жінки в його житті були доволі часто, це мама розуміла. Різні жінки приходили до нього додому. Але щоб так недалекоглядно “попастися” – мама засмутилася вчинком сина. А тепер він ще й уникає розмови з жінкою, що носить під серцем його дитинку.
Ніна Марківна уважно розглядала Світлану, уявляла поруч з Ігорем. Блакитноока блондинка з витонченою фігуркою, одразу видно, що й досить кмітлива, що вже дуже втішило майбутню свекруху. Та й ціну собі ця жінка у свої двадцять три роки теж знала.
– Не можу я сама рішення приймати. Несподівано все получилося, а тепер відповідати тільки мені прийдеться.
– А ти кохаєш Ігоря?
– Точно можу сказати, що він мені дуже подобається. Але все так швидко сталося…
– Те, що раз, швидко – це точно! – Ніна Марківна почала накривати на стіл.
– А потім дві смужки, – продовжила Світлана і голосно зітхнула.
Ігор повернувся додому вчасно. Присутність Світлани його абсолютно не збентежила. Розмова відбулася одразу. Непроста, але мама намагалася ні на кого не тиснути.
– Все можна легко виправити, маю номер телефону гарного спеціаліста, – голосно сказав Ігор і подивився на мама.
Світлана стиснула губи і помітно засмутилася.
– Не дозволю! – різко відповіла мати, і зробила крок ближче до незнайомки.
Ігор стиснув зуби, але промовчав. Продовження розмови було неминуче. Щойно за Світланою зачинилися двері, Ігор не стримався.
– Мам, мені зараз дитина не потрібна!
– А коли потрібна? У тридцять не потрібна, в сорок не потрібна, а потім в п’ятдесят і вже ти дитині не потрібен. Це єдина жінка, з якою ти зустрічався найдовше і з якою забув про все, судячи з наслідків – це про щось має тобі казати. Не хотів дитини – мав думати раніше.
– Так, Світлана мені подобається, дуже, але дитина?
– А що дитина? Вона заважає, вона обмежує тебе?
– Не знаю навіть.
– Так, синку, відповідальність дається важко. Але колись настає цей момент і, схоже, зараз він настав для тебе.
Мама лише раз висловила свою думку і більше не тиснула на Ігоря, не наполягала. Не розкидалася фразами: “Хочу з онуків”, “Коли ти нагуляєшся”. Боялася одного, що син зробить помилку, яку пам’ятатиме все життя.
Весілля відбулося через три місяці. Животик нареченої був добре помітний під пишною сукнею, але нікого це не бентежило. Батьки нареченої, мабуть, не були в захваті від цієї ситуації теж, але на людях намагалися цього не показувати.
– Донька народить, поїдуть до нас жити. У селі і дитячий садок, і школа.
Ніна Марківна відразу спохмурніла і вдруге голосно промовила:
– Не дозволю! У місті і медицина, і освіта, та й робота тут є. А в гості хай хоч щохвилини їздять.
– Орендувати квартиру в місті дорого, а у нас дім великий.
– Жити можна і в нас. У двокімнатній квартирі місця вистачить усім.
Ніна Марківна із сином жили у великій, просторій квартирі біля самісінького метро, недалеко парк, дитячий садок, за ним школа. Все в пішій доступності. Тому інший варіант ні матір’ю Ігоря, ні самим Ігорем не розглядався.
Костик народився здоровим, блакитнооким хлопчиком. Ніна Марківна не могла надивитись на онука. Величезний згорток дали в руки бабусі не відразу, але свекруха смиренно чекала свого часу. У той момент Ніна Марківна побачила люблячий погляд Світлани і вдячний погляд у відповідь за сина від Ігоря і зрозуміла – рішення це було правильним.
Так пролетіли три роки щасливого сімейного життя. Ніщо не віщувало біди. Ігор любив дружину та сина. Світлана була прекрасною дружиною і матір’ю, поки… Поки в їхньому житті не з’явилася Юля.
Юлю абсолютно не хвилювало те, що Ігор був одружений, мав сина. Вона увірвалася в життя всіх, кому Ігор був дорогий. А сам чоловік наче зник. Немов упав у болото і тонув радіючи. Вдома сина Ніна Марківна не бачила. Він перестав приходити ночувати, не відповідав на дзвінки.
– Світлано, треба щось робити, – Ніна Марківна ходила по кухні і думала.
– Вже нічого не потрібно робити, – Світлана помішувала в чашці не надпитий чай. – Хоча… Я вийду на роботу, мені вже дзвонили, питали.
– Світланко, я про інше.
– Ніно Марківно! Ви краще знаєте свого сина, але мені ясно, що сім’ї більше немає. Там кохання!
– Але й у вас кохання. І син! Ти не забувай про це.
– Я все пам’ятаю, і в нас з ним кохання, …було, і я не шкодую, – тихо сказала Світлана. – А ще, ми з Ігорем домовилися, що якщо щось, то розійдемося спокійно.
– А як же всі ці слова про “зберегти сім’ю”, “повернути чоловіка”, – не здавалася свекруха.
– Зберігати сім’ю потрібно лише тоді, коли вона є. Зламану каблучку можна лише перепаяти склеїти її вже не вийде, так і у нас.
Ніна Марківна подивилася на Світлану з подивом: “Такі зрілі думки у молодій голові”. Мені б тоді такі…
Коли сорокарічну Ніну чоловік покинув з п’ятирічним сином, вона не знала, що робити, як поводитися, намагалася повернути чоловіка назад, вважала себе винною в розлученні. Одна у великому місті без житла грошей. У батька Ігоря закрутився роман і більше його нічого не цікавило. Ніна чудово розуміла, що відчувала зараз Світлана.
Ігор повернувся додому через півтора місяці. Повернувся не один. З Юлею. Гордовито зайшов до передпокою, під руку з Юлею і рішуче заявив, що вони тут тепер житимуть.
Світлана мовчки пішла збирати речі.
– Не дозволю! – Третє “не дозволю” далося Ніні Марківні важко. З одного боку син, з іншого онук із невісткою. Так, Світлана могла поїхати до батьків. Але це неприйнятний варіант для Ніни.
– Мамо, орендувати житло зараз дуже дорого. Це ж і моя квартира? – дивувався Ігор.
– Заповіт, до речі, я переписала. Тепер це не тільки твоя квартира, а й твого сина, мого онука. І Світлана житиме тут із ним.
Ігор грюкнув дверима, і Юля відразу вискочила за ним. Втім, більше Юлю ніхто не бачив. Їй достатньо було почути, що квартира не дістанеться Ігореві повністю.
За два тижні Ігор повернувся додому. Невістка з сином так і залишилася жити у своїй кімнаті, а Ігореві виділили диван у кімнаті Ніни Марківни.
Жити почали ніби як зазвичай, Костика дали в дитячий садок. Світлана вийшла на роботу. Ігор робить боязкі спроби повернути стосунки з дружиною. А Світлана все ще не може його пробачити.
Чи вдасться склеїти золоту каблучку? Ні, лише переплавити.
