Вранці тридцять першого грудня в будинку пролунав тихий стукіт.
— Кого ж це до нас в таку заметіль занесло? — Старий виглянув у вікно, розмальоване інеєм, але нікого не побачив. — Здалося чи що?
Він знову сів за стіл і почав перебирати старі листи і листівки. Раптом стукіт повторився. Старий цього разу відразу пішов до дверей і відчинив. Перед ним стояла дівчинка років семи, в одній сорочці і хустинці.
— Ой, люба, заходь швидше, застудишся, он яка заметіль нині, — дід швидко зачинив за дівчинкою двері.
Разом з нею у будинок увірвалося свіже морозне повітря.
— Що ти там, Коля, — бабуся підвелася з ліжка, третій день їй було зовсім недобре.
— Та ось, гості у нас. — накинувши теплу шаль на тендітні плечі дівчинки, відповів він.
Дід посадив гостю на грубку, поставив чайник і відрізав шматок свіжого хліба. Дівчинка мовчала і тільки своїми величезними очиськами, які немов два вогники яскраво висвітлювали худеньке личко, з сумом дивилася на бабусю, яка лежала в ліжку.
— Як ти тут опинилася на краю села, роздягнена. Ти пригощайся, голодна мабуть. — Він підніс їй тарілку зі скибками хліба.
Вона кивнула в знак подяки, почала маленькими шматочками відламувати хліб і повільно його пережовувати, немов насолоджуючись кожною крихтою.
Випивши чаю, гостя заснула на теплій грубці. Тихо сопучи вона так і проспала до вечора наступного дня. Прокинувшись, малеча солодко потягнулася і посміхнулася дідові з бабою, які сиділи за столом і пили чай.
Сьогодні бабусі вже стало набагато краще і вона вперше за кілька днів встала з ліжка. Дівчинка так і не розмовляла, постійно посміхалася і тільки зрідка тихесенько мугикала собі під ніс. На третій день заметіль вщухла і в будинку знову пролунав наполегливий стукіт.
— Це у вас блаженна наша? — Чоловік, суворо насупивши брови і відсунувши діда, увійшов до хати. Дівчинка посунулася в куток печі і притиснула коліна до себе.
— Збирайся! Ні сорому ні совісті, людям похилого віку спокійно жити заважати прийшла! — скомандував чоловік і кинув їй кожух. Вона хитала головою, а слізки струмочком текли по щічках.
— Семене, залиш дівчинку, нехай у нас погостює, вона нам не заважає, а навпаки приносить радість, — бабуся підійшла до чоловіка і смикнула його за рукав.
Семен глянув з під своїх густих брів на людей похилого віку, потім на дочку, махнув рукою і вийшов.
— От і добре. — Дід зачинив за ним двері і швидко попрямував до грубки. Дівчинка сиділа, звісивши маленькі ніжки і з вдячністю їм кивала, піднімаючи свої брівки.
Вона була дванадцятою дитиною в сім’ї Семена, не ро0змовляла, наче не від світу цього, завжди була для них лише зайвим ротом. Старші її задирали, а вона тільки посміхалася і тихесенько, щось мукала собі під ніс.
Старим вона стала справжньою відрадою, прокинувшись рано вранці дівчинка бралася наводити порядок. Бабуся навчила її замішувати тісто і пекти пироги, варити кашу і пекти хліб.
Так і прожила вона з ними, прикрасивши їх останні роки. Дітей у діда з бабою не було, а блаженна була їм немов новорічний подарунок від Всевишнього.
Дід з бабусею пішли одне за одним в один рік, коли дівчинці вже було п’ятнадцять років. Залишившись одна, вона доглядала за будинком, сама готувала і прибирала.
Бувало напече хліба і віднесе цілий кошик своїм батькам. Залишить біля порога і тихо піде. У сімнадцять років вона поїхала до районного центру і влаштувалася на роботу. Познайомилася там з прекрасними людьми. Її немов хтось вів за руку до хороших людей, допомагаючи розкрити їм своє добре серце. Так і прожила вона своє щасливе і тихе життя, посміхаючись всупереч всім негараздам.
Фото ілюстративне.
