Вона була останньою людиною, яка могла мені допомогти, але я мала скористатися навіть цією нагодою. За описом вона співпадала з тим, що казала моя мати: «Снігу взимку не допросишся», тому я пересохлими губами почала казати, хто я така та чого хочу.

– Племінниця, кажеш, – скривила вона губи, – на батька схожа. І як він там?

Цю історію я знала, коли старша сестра не дуже гарна, а от молодша відбирає у неї чоловіка, вони живуть довго і щасливо, а старша зникає з їхнього життя, щоб не заважати щастю. Так було з моєю мамою і моїм татом.

Тітка ще до весілля подалася в столицю і більше не давалася чути. Востаннє вона була років десять тому, коли не стало бабусі. Кинула мамі пачку грошей, щоб поминки справила та пам’ятник найкращий замовила, оглянула нашу хату і сказала:

– І за чим я сумувала?

Видно, тоді вона була ще в доброму гуморі, бо й адресу залишила нам. щоб в разі чого повідомляли як йдуть справи. Але мама їй ніколи не телефонувала і не писала.

– Навіщо людину турбувати, коли вона нас знати не хоче?

Але мені прийшлося, бо вийшла я заміж все в ту ж хату і мені потрібна була велика сума для сина, лікарі казали, що він одужає, як тільки ми зберемо гроші і тоді все буде просто чудово.

І от я й приїхала до тітки, бо ще тоді була здивована тією купою грошей, які вона нам кинула на стіл. Я зроду стільки не бачила.

Мама потім на ті гроші дах на хаті поміняла, а пам’ятник бабусі купила звичайний.

Тітка дивилася на мене пильно, адже я вдалася в батька, а я й розповідала, що ми не маємо звідки взяти, бо живемо в селі, роботи як такої нема, продати нема чого, чоловіка відправила на заробітки, а сама шукаю всі можливі варіанти.

Все це я розповідала на порозі, вона мене в квартиру не пустила і їй було все одно чи чують сусіди.

– Що ж, заходь, – нарешті сказала вона і впустила мене в коридор просторої квартири, дуже гарно обставленої, – думала сама, що з цими грошима робити, бо й з собою не заберу і витратити не маю як.

Забирай, тут вся сума. Ось мій номер телефону і в разі чого приїжджай.

Я вхопила номер і поцілувала її руку.

– Ось це зайве!

– Ви моя рятівниця! Я довіку не забуду.

– Ну, довіку не треба, ще не знати, як віддячиш, судячи з генів, – сказала вона і закрила за мною двері.

Відтоді я часта гостя в її домі, бо син відновлюється в столиці, дають чудові прогнози, навіть приводила його до неї, вона подивилася на нього і каже:

– Я мріяла про такого сина все життя.

– То маєте онука, – кажу я їй.

Вона на мене так глипнула, а далі хмикнула.

– Справді, онук. Це ж теж непогано?

Я її запросила до нас на літо:

– Що ви перестали приїздити, у нас всі вас чекають.

– Так і всі.

– Справді, після того, що ви для нас зробили, то ми завжди вам раді.

– Тобто, я мало добра твоїй матері зробила, – знову хмикнула вона, але приїхала.

Багато гуляла і ходила до бабусі на могилу, а потім довго з мамою сперечалася.

– А ти не змінилася, все така ж хитра!

– Нам гроші потрібні, а їй вже все одно!

Далі вони й тата зачепили, а мама тоді й каже:

– Знаєш, я за свій вчинок вже заплатила, бо не такі вже й були ті чорні брови приємні, коли він з друзями гуляв. Так, що я тобі послугу зробила та з таким чоловіком все життя прожила, що нічого до ладу не тримав і не старався. Як жили в батьківській хаті, то так далі й живемо й про ніякі ремонти й мови нема, ні про машину, ні про відпочинок. Ні разу за життя не була в салоні краси. А ти мені згадуєш? Хіба то добрий чоловік?

А далі вони стояли і хлипали, коли батько прийшов ввечері веселенький, то вже від двох такий душ отримав, що пішов до матері ночувати, а вони чи не вперше сиділи біля хати і пили чай та пліткували, хто зі спільних знайомих де і що робить.

– Добре тут у вас, – сказала тітка на прощання, – треба було раніше приїхати.

А я думаю, що все робиться так, як має бути і прискорити це неможливо. А ви що скажете з цього приводу?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page