– Племінниця, кажеш, – скривила вона губи, – на батька схожа. І як він там?
Цю історію я знала, коли старша сестра не дуже гарна, а от молодша відбирає у неї чоловіка, вони живуть довго і щасливо, а старша зникає з їхнього життя, щоб не заважати щастю. Так було з моєю мамою і моїм татом.
Тітка ще до весілля подалася в столицю і більше не давалася чути. Востаннє вона була років десять тому, коли не стало бабусі. Кинула мамі пачку грошей, щоб поминки справила та пам’ятник найкращий замовила, оглянула нашу хату і сказала:
– І за чим я сумувала?
Видно, тоді вона була ще в доброму гуморі, бо й адресу залишила нам. щоб в разі чого повідомляли як йдуть справи. Але мама їй ніколи не телефонувала і не писала.
– Навіщо людину турбувати, коли вона нас знати не хоче?
Але мені прийшлося, бо вийшла я заміж все в ту ж хату і мені потрібна була велика сума для сина, лікарі казали, що він одужає, як тільки ми зберемо гроші і тоді все буде просто чудово.
І от я й приїхала до тітки, бо ще тоді була здивована тією купою грошей, які вона нам кинула на стіл. Я зроду стільки не бачила.
Мама потім на ті гроші дах на хаті поміняла, а пам’ятник бабусі купила звичайний.
Тітка дивилася на мене пильно, адже я вдалася в батька, а я й розповідала, що ми не маємо звідки взяти, бо живемо в селі, роботи як такої нема, продати нема чого, чоловіка відправила на заробітки, а сама шукаю всі можливі варіанти.
Все це я розповідала на порозі, вона мене в квартиру не пустила і їй було все одно чи чують сусіди.
– Що ж, заходь, – нарешті сказала вона і впустила мене в коридор просторої квартири, дуже гарно обставленої, – думала сама, що з цими грошима робити, бо й з собою не заберу і витратити не маю як.
Забирай, тут вся сума. Ось мій номер телефону і в разі чого приїжджай.
Я вхопила номер і поцілувала її руку.
– Ось це зайве!
– Ви моя рятівниця! Я довіку не забуду.
– Ну, довіку не треба, ще не знати, як віддячиш, судячи з генів, – сказала вона і закрила за мною двері.
Відтоді я часта гостя в її домі, бо син відновлюється в столиці, дають чудові прогнози, навіть приводила його до неї, вона подивилася на нього і каже:
– Я мріяла про такого сина все життя.
– То маєте онука, – кажу я їй.
Вона на мене так глипнула, а далі хмикнула.
– Справді, онук. Це ж теж непогано?
Я її запросила до нас на літо:
– Що ви перестали приїздити, у нас всі вас чекають.
– Так і всі.
– Справді, після того, що ви для нас зробили, то ми завжди вам раді.
– Тобто, я мало добра твоїй матері зробила, – знову хмикнула вона, але приїхала.
Багато гуляла і ходила до бабусі на могилу, а потім довго з мамою сперечалася.
– А ти не змінилася, все така ж хитра!
– Нам гроші потрібні, а їй вже все одно!
Далі вони й тата зачепили, а мама тоді й каже:
– Знаєш, я за свій вчинок вже заплатила, бо не такі вже й були ті чорні брови приємні, коли він з друзями гуляв. Так, що я тобі послугу зробила та з таким чоловіком все життя прожила, що нічого до ладу не тримав і не старався. Як жили в батьківській хаті, то так далі й живемо й про ніякі ремонти й мови нема, ні про машину, ні про відпочинок. Ні разу за життя не була в салоні краси. А ти мені згадуєш? Хіба то добрий чоловік?
А далі вони стояли і хлипали, коли батько прийшов ввечері веселенький, то вже від двох такий душ отримав, що пішов до матері ночувати, а вони чи не вперше сиділи біля хати і пили чай та пліткували, хто зі спільних знайомих де і що робить.
– Добре тут у вас, – сказала тітка на прощання, – треба було раніше приїхати.
А я думаю, що все робиться так, як має бути і прискорити це неможливо. А ви що скажете з цього приводу?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
