Я Володимира зустріла, коли вже була три роки як розлучена, дві доньки п’яти і семи років, нема власного житла, чоловік аліменти то платить, то у нього грошей нема, прошу то маму, то кумів виручити з грошима…
Мені здавалося, що ця ситуація ніколи не зміниться, що кожного дня я буду приходити з роботи, а діти будуть показувати чи розклеєні черевики, чи замалі рукави куртки і ще й завжди треба на штори здавати в школі і на тюлі в садку.
Саме в такий момент мені й зустрівся Володя і просто все взяв на себе: забезпечував нас грошима, любив моїх дітей, піклувався про мене. Що ще хотіти?
Пройшло років сім і у нас вже був трирічний спільний син. Я була щаслива дружина і мама, коли озиралася на своє життя, то була певна, що це був якийсь поганий сон, а попереду у мене лиш щастя.
Але от на порозі став чоловік і дівчинка-підліток.
– Знайомтеся, це Тамара, – весело сказав він, але я чула в його голосі напруження.
Звичайно, що я запросила всіх до столу, а далі зажадала від чоловіка пояснень.
– Розумієш, Інно, це моя донька. Вірніше, я їй не рідний батько, але вона не має де жити.
Чоловік розповідав, що одружився на Анні, яка вже мала дворічну доньку. Він не питав її про минуле, любив і оберігав. Жили вони так просто чудово, Володя гарно заробляє, але працює далекобійником, тому його часто не буває вдома і надовго. А потім і виявилося, що Анна не дуже й сумувала за чоловіком. Хоч мати йому й переказувала все, що про неї чула, але той вважав все плітками.
– Анна гарна, от їй всі і заздрять та наговорюють, – казав він.
Казав, доки не побачив все своїми очима. Але жінка не кинулася перепрошувати, а сказала, що він їй набрид і вона вже давно думає про те, щоб жити в іншому місті і з іншим чоловіком.
– Я тоді переїхав з того міста і більше їх не бачив, повір мені. Але мама моя таки Тамару зустрічала і казала їй, що вона її бабуся. І ось тепер мама зателефонувала і все мені розповіла про Анну.
Виявилося, що Анна нікуди не переїхала, а той чоловік її покинув. Далі ще один і так жінка потроху скочувалася… Вже й краси її не було, а вона все не спинялася, а далі й не стало її раптово.
Донька її Тамара й прийшла до своєї бабусі, бо куди їй було подітися, а та не довго думаючи, відправила її до Володі.
– Я не зможу її на ноги поставити, а у вас в місті і поступити можна вчитися. Та й ти, сину, її отак покинув, а дитина вважала тебе за батька.
Я слухала це все і очима кліпала, бо я такого ще й не сподівалася почути, щоб отак все перекрутити та чужим людям спихнути дівча.
– А її бабуся де? Якісь родичі, тітки, хресна?
– Повір, я всіх обходив, але ніхто не хоче її забирати, а бабуся її така, як мати виявилася. Їй нема куди подітися.
– Але у нас троє дітей!
– Тому, яка вже різниця, правда? Де троє, там четверо, – пожартував чоловік.
І от я сиджу та думаю. Я дуже люблю Володю і певна, що кращого чоловіка я просто не знайду та й шукати не хочу. Але й годувати чужу дитину теж не хочу, адже це означає обділяти і себе і наших дітей. як мені бути в цій ситуації?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
