Я дивилася на свого сина, який сидів навпроти мене за кухонним столом, і мені було неймовірно прикро. Його обличчя було блідим, очі втомленими, а руки тремтіли, коли він тримав ложку. Ми були вдвох, і повітря в кімнаті ніби загусло від напруги.
— Мамо, я більше не можу так жити, — сказав він тихо, але твердо, дивлячись кудись у підлогу. — Ми з Вікторією постійно сперечаємося через гроші. Вона каже, що якщо ми не знайдемо вихід, то краще розійтися. Я не хочу цього, але. Я вирішив продати свою частку в квартирі.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Мої руки завмерли над тарілкою, а голос зрадив мене на мить.
— Дмитре, синку, ти серйозно? — прошепотіла я, намагаючись стримати сльози. — Це ж наш дім, де ти виріс, де ми з батьком стільки років мріяли про спокій. Як ти можеш продати частку? Сюди ж вселяться чужі люди, хто завгодно — шумні сусіди, байдужі орендарі. Як я маю жити з незнайомцями під одним дахом?
Він підняв очі, і в них блиснув відчай упереміш з рішучістю.
— Мамо, я розумію, що це важко, але в мене немає вибору. Ми з Вікторією знімаємо квартиру в центрі, платимо 15 000 гривень щомісяця, і це висмоктує всі сили. Я працюю на двох роботах, приходжу додому знесиленим, а вона. Вона хоче нормального життя, комфорту. Ми складаємо на власне житло, але з орендою це неможливо. Якщо я продам частку, отримаю гроші і ми зможемо внести перший внесок за свою квартиру.
— А я? — вигукнула я, голос зривався. — Ти думаєш про себе і про неї, а про мене? Я ж одна залишуся в цій квартирі з кимось чужим. Вони можуть вимагати перепланування, скаржитися на все, або просто ігнорувати мене. Це ж не просто стіни, це наш сімейний осередок!
Дмитро встав, підійшов до вікна і повернувся спиною.
— Мамо, ти ж не одна. З тобою живе племінник Саша з дружиною. Вони допоможуть. А я. Я не можу далі так тягнути. Вікторія права — чому сестрі Марії ви купили окрему квартиру, а нам доводиться животіти? Чому ти підтримуєш Сашу, годуєш їх, а ми самі по собі? Це несправедливо. Якщо ти не викупиш мою частку, я знайду покупця. Завтра замовлю витяг і почну процес.
Я мовчала, відчуваючи, як світ руйнується. Це був той момент, коли все змінилося назавжди.
Я завжди вважала себе щасливою матір’ю. Життя не балувало мене розкошами, але я мала родину, яку любила понад усе. Ми з чоловіком, покійним нині, багато років працювали, щоб забезпечити дітей.
Син Дмитро був старшим, завжди тихим і слухняним хлопчиком, який мріяв стати інженером. Донька Марія — більш незалежна, але теж добра душа.
Ми жили в скромній квартирі на околиці міста, де кожен куточок нагадував про наші спільні спогади: дитячі малюнки на стінах, сімейні вечері за круглим столом, сміх під час свят.
Коли діти виросли, життя пішло своїм шляхом. Марія вийшла заміж, народила сина Сашу, але шлюб не склався. Вона залишилася сама, і ми з чоловіком вирішили допомогти — купили їй маленьку квартиру в сусідньому районі за 80 000 гривень, які накопичили за багато років.
Це було важко, але ми вважали, що доньці з дитиною потрібен дах над головою. Саша виріс, одружився з милою дівчиною Іриною, і коли Марія знайшла нову роботу в іншому місті, вона попросила, щоб вони пожили в мене.
“Мамо, тимчасово, поки не влаштуються,” — сказала вона. Звичайно, я погодилася. Саша навчався в університеті, Ірина працювала фрілансером, і вони стали частиною мого повсякденного життя.
Я готувала для них, допомагала з господарством, і це давало мені відчуття потрібності.
А Дмитро. Він зустрів Вікторію три роки тому. Вона була яскравою, впевненою в собі жінкою з великими амбіціями. Працювала в маркетингу, але мріяла про власний бізнес — онлайн-магазин одягу.
Вони швидко одружилися, і я спочатку раділа за сина. Але з часом помітила, як він змінюється. Вікторія любила комфорт: дорогі ресторани, модні речі, подорожі.
Вони зняли квартиру в елітному районі з видом на парк, за яку платили 15 000 гривень щомісяця. Дмитро почав працювати понаднормово, взяв другу роботу в IT-компанії, щоб задовольнити її бажання.
Я пам’ятаю наш перший спільний обід після їхнього весілля. Ми сиділи за столом, і Вікторія, усміхаючись, сказала:
— Ольга Петрівно, ви така гостинна. Але знаєте, в сучасному світі жінка повинна мати все найкраще. Дмитро обіцяв, що ми будемо жити на рівні. Я не звикла до компромісів.
Дмитро кивнув, дивлячись на неї з обожнюванням.
— Так, мамо, Вікторія права. Ми плануємо купити власну квартиру, може, навіть з терасою.
Я посміхнулася, але всередині відчула тривогу.
— Звичайно, синку. Головне, щоб ви були щасливі. А як твоя робота, Вікторіє? Розкажи про свій бізнес.
Вона махнула рукою.
— О, це тільки початок. Я веду сторінку в соцмережах, рекламую бренди. Заробляю 5000-7000 гривень на місяць, але це не межа. Головне — виглядати стильно, щоб привертати увагу.
Марія, яка теж була присутня, підморгнула мені.
— Сестро, а ти не хочеш допомогти? Може, порекомендуєш своїх клієнтів?
Вікторія засміялася.
— Дякую, але мої клієнти — з вищого кола. Треба тримати марку.
З того дня я зрозуміла, що Вікторія бачить нашу родину як щось просте, не варте її уваги. Вона рідко дзвонила мені, а коли приходили в гості, завжди поспішала піти. Дмитро ж старався балансувати, але все частіше виглядав виснаженим.
Одного разу, коли Саша з Іриною були на навчанні, Дмитро забіг до мене на каву. Він сів на кухні, і я помітила, як він схуд.
— Синку, ти виглядаєш втомленим. Що трапилося? — запитала я, подаючи йому чашку.
Він зітхнув.
— Мамо, все гаразд. Просто багато роботи. Ми з Вікторією плануємо поїздку до моря, але це потрібно для її натхнення.
Я сіла поруч.
— А чому не заощаджуєте? Ти ж говорив про квартиру.
— Вона каже, що життя одне, треба жити зараз. А заощадження. Ми маємо 100 000 гривень на депозиті, але не хочемо чіпати.
Саша, повернувшись додому, почув нашу розмову і втрутився.
— Дядьку Дмитре, а чому тітка Вікторія не візьме більше роботи? Я з Іриною працюємо, щоб допомогти бабусі.
Дмитро усміхнувся, але очі були сумні.
— Вона намагається, Сашо. Просто її бізнес потребує інвестицій.
Ірина додала:
— Може, подумаємо, як заощадити? Наприклад, переїхати в дешевшу квартиру.
Дмитро похитав головою.
— Вікторія не погодиться. Вона звикла до комфорту.
Ті розмови ставали частішими. Я намагалася не втручатися, але бачила, як сину важко. Одного вечора Марія подзвонила мені.
— Мамо, я чула від Дмитра, що в них проблеми. Вікторія хоче нову машину. Він позичає гроші в друзів.
Я зітхнула.
— Доню, я не знаю, що робити. Він її любить, але це висмоктує з нього сили.
Марія засміялася.
— А пам’ятаєш, як ми з ним в дитинстві гралися в хованки? Він завжди мене захищав. Тепер сам потребує допомоги.
— Так, але він не просить. Каже, що все під контролем.
Потім настав той день, коли Дмитро прийшов з новиною про продаж частки. Після тієї розмови я не спала всю ніч. Наступного ранку Саша помітив мій стан.
— Бабусю, що сталося? Ти виглядаєш засмученою.
Я розповіла йому все, намагаючись не плакати.
— Дядько Дмитро хоче продати свою частку. Каже, що йому потрібні гроші для власного житла.
Саша задумався.
— Це несправедливо. Він же знає, що ти одна. А тітка Вікторія… Вона завжди дивиться зверху.
Ірина додала:
— Може, поговоримо з ним? Запросимо на вечерю.
Ми так і зробили. Того вечора Дмитро з Вікторією прийшли. Атмосфера була напруженою. За столом Саша сказав:
— Дядьку, ми чули про твої плани. Чому не шукаєш інший вихід? Може, позичимо гроші?
Вікторія скривилася.
— Позичити? Ми не хочемо боргів. Краще продати те, що не використовуємо. Ця квартира стара, нам потрібна сучасна.
Дмитро кивнув.
— Так, ми вирішили. Я вже почав процес. Частка квже оцінили.
Я не витримала.
— Синку, подумай про наслідки. Чужі люди тут — це хаос. Вони можуть вимагати ремонту, скаржитися на шум.
Вікторія посміхнулася.
— Ольга Петрівно, це бізнес. Ми хочемо жити своїм життям.
Саша втрутився.
— А родина? Ми ж завжди були разом.
Дмитро зітхнув.
— Я люблю вас, але мушу думати про майбутнє.
Розмова закінчилася нічим. Дмитро пішов упереджувати документи. Я відчувала відчай. Марія приїхала на вихідні.
— Мамо, не здавайся. Може, я поговорю з ним.
Вона подзвонила Дмитру.
— Брате, це божевілля. Мама все життя для нас жила, а ти хочеш її залишити з чужими?
Він відповів:
— Сестро, ти маєш свою квартиру, яку батьки купили. А я? Я сам усе тягну.
Марія заперечила:
— То давай допоможемо. Я можу дати 50 000 гривень.
— Ні, це не вихід. Ми хочемо повну суму.
Процес пішов. Ріелтор прийшов оглядати квартиру. Він був молодим, енергійним чоловіком.
— Добрий день. Я тут за дорученням Дмитра.
Я мовчала, дивлячись, як він міряє кімнати.
Саша шепнув мені:
— Бабусю, я не дозволю цього. Я знайду гроші.
Він працював ночами, позичив у друзів, взяв кредит. Зрештою, зібрав потрібну суму.
— Дядьку, я викуплю твою частку, — сказав він Дмитру по телефону.
Дмитро здивувався.
— Сашо, ти серйозно? Але умова — квартира переходить тобі, з правом бабусі жити тут пожиттєво.
Саша погодився.
— Так. І ми зробимо ремонт, щоб бабусі було зручно.
Дмитро підписав документи. Він отримав гроші, купив з Вікторією квартиру в новобудові, внісши перший внесок.
З того часу ми не спілкувалися. Дмитро дзвонив раз на місяць, але розмови були короткими. “Як справи, мамо?” — питав він. “Нормально,” — відповідала я.
Саша з Іриною стали моїм оплотом. Вони облаштували квартиру: пофарбували стіни в світлі тони, купили нові меблі, влаштували маленький сад на балконі.
Саша закінчив університет, знайшов хорошу роботу. Ірина відкрила свій онлайн-курс з дизайну.
Одного разу Саша сказав:
— Бабусю, ми вдячні тобі за все. Без тебе ми б не впоралися.
Я обійняла його.
— І я вам. Ви — моя родина.
Марія приїжджала часто, привозила подарунки. “Мамо, дивись, новий чайник за 1500 гривень,” — сміялася вона.
Але в серці залишався біль від розриву з сином. Я дивилася на стару фотографію, де ми всі разом, і думала: життя непередбачуване. Дмитро вибрав свій шлях, з Вікторією вони подорожували. Але чи щасливий він? Я не знала.
Саша влаштував сімейне свято на мій день народження. Запросив друзів, приготував торт.
— За бабусю! — підняли вони келихи з соком.
Ірина додала:
— Ти найкраща. Ми тебе любимо.
Я посміхнулася, але в думках була та остання розмова з Дмитром. Він сказав:
— Мамо, прости, якщо образив. Але я мушу жити своїм життям.
Я кивнула.
— Розумію, синку. Удачі вам.
І двері зачинилися. З того часу — тиша. Саша іноді питав:
— Може, подзвонимо дядьку?
Я хитала головою.
— Нехай сам вирішить.
Вони впоралися. Кредит погасили за кілька років. Залишився невеликий борг перед друзями, але й його повернемо скоро.
— Бабусю, нарешті впорались, — сказав Сашко.
Я кивнула.
— Дякую тобі, онучку.
А Дмитро. Він залишився в минулому, з своїми виборами. Бачу їхні фото: постановка, пластикові усмішки, вдавана успішність.
Невже у тому щастя?
Головна картинка ілюстратвина.
