— Оксана, будь ласка, послухай мене. — Андрій стояв у дверях кухні, його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася напруга.
Я дивилася на нього, тримаючи в руках ті фотографії, які все змінили. Мої пальці тремтіли, але я намагалася триматися.
— Справді? А що ще я маю почути? Що це все помилка? Чи що ти “просто допомагав”?
Він опустив погляд, ніби шукаючи слова на підлозі.
— Так, я допомагав Ірині спочатку. Вона була в скрутному становищі, після того, як її покинув колишній. А потім все стало складніше.
— Складніше? — я підвищила голос, не в змозі стриматися. — Ти маєш іншу родину, Андрію! Двох синів! І ти кажеш “складніше”? Скільки років ти брехав мені? Вісім? Чи з самого початку?
— Не з самого початку. Це сталося через два роки після нашого весілля. Я не планував, Оксана. Я люблю тебе і нашого сина. Але я люблю і їх.
— Любиш? — я розсміялася, але сміх вийшов гірким. — Ти думаєш, що любов — це жити подвійним життям? Обманювати всіх навколо? А як щодо мене? Як щодо Артема? Він думає, що ти — найкращий тато в світі!
Андрій ступнув ближче, але я відступила.
— Я не хотів, щоб ви знали. Я намагався тримати все окремо. Відрядження — це був спосіб.
— Спосіб брехати! — не дала сказати я. — І твоя мама знала? Вона мовчала стільки часу, а тепер вирішила відкрити правду? Чому саме зараз?
— Вона намагалася мене переконати зупинитися, — зізнався він. — Але я не міг вибрати. Не міг кинути нікого.
— То тепер я маю вибирати за тебе? — мої очі наповнилися сльозами, але я не дала їм скотитися. — Йди геть, Андрію. Збирай речі і йди.
Він похитав головою, ніби не вірячи.
— Це наш дім, Оксана. Ми разом його облаштовували. Не пам’ятаєш, як мріяли бути тут щасливими?
— Пам’ятаю, — кивнула я. — І тепер ти можеш платити аліменти. На одного сина офіційно, чи на трьох? Ті хлопчики — твої?
— Ні, вони записані на її колишнього, — пробурмотів він. — Але я їх виховую.
— Яка зручність, — я склала руки. — У тебе є півгодини.
Він мовчав хвилину, потім повернувся і пішов до спальні. Я чула, як шафи відчиняються, як речі шарудять. А в голові крутилася думка: як я не помітила? Як жила в цій брехні?
Той вечір почався так радісно. Ми з Андрієм вісім років мріяли про власне житло. Жили в орендованих квартирах багато років і ось нарешті – мої батьки зібрали необхідну суму і придбали для нас цю квартиру.
І ось нарешті — наша чотирикімнатна квартира на десятому поверсі новобудови, з панорамними вікнами, що виходять на річку. Я пам’ятаю, як ми вперше зайшли туди з ріелтором. Сонячне світло заливало кімнати, а я уявляла, як тут гратиметься наш син Артем.
— Дивись, тут буде твоя кімната, — сказала я йому тоді, тримаючи за руку. — З видом на парк. Ти зможеш малювати дерева.
Артем, наш п’ятирічний хлопчик, стрибав від радості.
— Мамо, а тато поставить мені гойдалку?
— Звичайно, — усміхнувся Андрій. — Все, що захочеш.
Ми вирішили відсвяткувати новосілля тихо, тільки з рідними. Я цілий день чаклувала на кухні: пекла пироги з яблуками, готувала салати з свіжих овочів, маринувала м’ясо для шашлику. Аромат спецій наповнював повітря, змішуючись з запахом нової фарби на стінах.
— Оксана, ти справжня господиня, — похвалила моя мама, допомагаючи розкладати серветки. — Стіл виглядає як у ресторані!
Гості почали приходити о п’ятій. Спочатку мої батьки, потім подруга Тетяна з чоловіком. Останньою з’явилася свекруха, Наталя Іванівна. Вона завжди трималася трохи осторонь, але того дня в її очах блищало щось дивне, ніби тривога.
— За нове життя! — підняв келих Андрій. — За нашу родину і щастя!
Всі підтримали тост, дзенькаючи склянками. Я дивилася на чоловіка: високий, впевнений, у світлій сорочці. Вісім років разом, а я все ще відчувала тепло від його посмішки.
— Оксанко, — покликала мене Наталя Іванівна, коли всі перейшли до вітальні. — У мене для тебе подарунок.
Вона простягнула білий конверт, щільний і загадковий.
— Тільки відкривай його на самоті, добре?
Я здивовано взяла його, а вона швидко відвела погляд.
Вечір минув швидко: сміх, розмови, спогади. До дев’ятої гості розійшлися. Андрій пішов проводжати батьків, а я залишилася прибирати. Артем уже спав у своїй новій кімнаті, обіймаючи улюбленого ведмедя.
Стоячи на кухні, я тримала конверт. Цікавість взяла гору. Я розкрила його — і всередині були фотографії. З кожною новою світлиною світ ніби хитається.
Андрій з незнайомою жінкою і двома хлопчиками-близнюками. Вони виглядали щасливими: на пляжі, в кафе, біля ялинки. Руки затремтіли. Я сіла за стіл, намагаючись осмислити. Як? Чому? Вісім років — і така таємниця?
На дні конверта лежала записка: “Вибач, що тримала в секреті. Ти мусиш знати. Його поїздки — обман. У нього інша родина в Харкові. Я не можу більше приховувати.”
Голова запаморочилася. Я вхопилася за стіл, намагаючись дихати рівно. І саме тоді почула ключ у замку. Тут і стався той діалог, з якого все почалося.
Після того, як Андрій пішов, я сиділа на підлозі кухні, дивлячись на календар з позначеними “поїздками”. Скільки разів я вірила, що він у справах? Скільки ночей чекала дзвінка?
Телефон задзвенів — повідомлення від Наталі Іванівни: “Як ти?”
“Їду до адвоката. Зараз.”
“О дев’ятій вечора?”
“Тетяна — моя подруга, вона адвокат. Допоможе в будь-який час.”
Я взяла сумку, ключі. Біля дверей зупинилася, послухала дихання сина. Ні, не будитиму. Нехай спить спокійно востаннє.
Наступні тижні були як у тумані. Розлучення оформили швидко — докази були незаперечними. Тетяна все влаштувала.
Одного ранку подзвонила Наталя Іванівна.
— Можна піднятися? — запитала вона з порогу.
Я кивнула. Вона виглядала втомленою, з темними колами під очима.
— Як справи? — поцікавилася вона, сідаючи за стіл.
— Розлучення готове, — відповіла я, наливаючи чай. — Тетяна прискорила процес.
— Так швидко? — здивувалася вона.
— З фотографіями все просто, — усміхнулася я гірко. — Дякую за них.
Вона стиснула чашку.
— Андрій дзвонив. Казав, що я все зіпсувала.
— А як же “люблю обидві родини”? — запитала я саркастично.
— Оксана, ти можеш мене звинувачувати. Я мала сказати раніше.
— Знаєте, я думала про це, — зізналася я. — І зрозуміла: ви вибрали правильний момент. Раніше я б намагалася зберегти все заради Артема. А тепер маю свій дім. Свою опору.
З дитячої почулося:
— Мамо?
— Іди, — кивнула Наталя Іванівна. — Я заварю ще чаю.
Артем сидів на ліжку, розпатланий.
— Де тато?
Я обійняла його.
— Нам треба поговорити, синку. Тато більше не житиме з нами.
— Чому? — очі його округлилися.
— Інколи дорослі не можуть бути разом, навіть якщо люблять дітей.
— Це через мене? — голос тремтів.
— Ні, любий! — заперечила я. — Це вибір тата. Ти не винен.
Він заплакав, притулившись. Я заспокоювала, гладила по спині.
— Бабуся Наталя на кухні, — сказала я, коли він заспокоївся. — Хочеш оладки?
Він кивнув.
На кухні вже пахло смаженим. Наталя Іванівна смажила.
— Подумала, що малюк зголодніє, — пояснила вона.
— Оксано, — почала Наталя Іванівна, коли Артем уже жував оладки, а я мовчки мила чашки. — Я прошу тебе тільки про одне: дозволь мені залишитися для нього бабусею.
Я завмерла. Вода текла з крану, дзюрчала в мийці, а я не могла поворухнутись.
— Після того, як я сказала правду Андрію, він більше не говорить зі мною, — її голос зривався. — Для нього я зрадниця. Тепер у мене тільки ви з Артемом. Ти і мій онук.
Я повільно витерла руки об рушник, обернулася.
— Ви знали, — сказала я тихо. — Вісім років знали, але мовчали. Дивилися мені в очі, хвалили пироги на свята, а самі тримали цю таємницю.
— Я боялася, — зітхнула вона. — Думала, що Андрій схаменеться, що та історія розчиниться, мов туман. Я намагалася говорити з ним, але він любив і вас, і тих дітей. Я не мала сили зруйнувати ваш дім.
— А тепер? — я гірко усміхнулася. — Тепер, коли вже все зруйновано, ви приходите й просите дозволу бачитися з Артемом?
Вона кивнула. Очі її були червоні, зморшки здавалися глибшими.
— Я знаю, що ти маєш усі підстави відштовхнути мене. Але, Оксано, не забирай у хлопчика бабусю. Я не хочу, щоб він ріс без цього тепла.
Я глянула на Артема: він їв оладки, вимазавши щоки варенням, і щиро усміхався. Для нього все ще було просто — є мама, є бабуся, і цього достатньо.
А для мене? У голові вирували думки. Якщо я погоджуся, вона знову буде бачитися з Андрієм, з тими двома хлопчиками. Вона ж не відріже від себе власного сина. А отже, мій Артем опиниться в одному колі з його «другою» родиною. Чи витримає він таке? Чи витримаю я?
— Я не знаю, Наталю Іванівно, — чесно відповіла я. — Ви просите неможливого. Я не можу знову довіряти.
— Ти маєш час подумати, — прошепотіла вона. — Але пам’ятай: я завжди поруч.
Я дивилася на її руки, що тремтіли від напруги. І розуміла: вибір тепер за мною. Чи залишити Артемові бабусю, хай і з такою тяжкою тінню минулого, чи поставити крапку й відрізати його від усієї тієї родини назавжди.
Як бути? Я досі не вирішила.
Головна кратинка ілюстратвина.
