Перше, що я побачила біля своїх воріт після п’яти років в Італії, – це моя колишня колега Галина. Я знала краєм вуха її історію, але не думала, що вона прийде до мене. Вона стояла в зношеному плащі, змарніла, і в її очах не залишилося й сліду від тієї зверхності, з якою вона колись дивилася на всіх довкола. Навіть не давши мені поставити важку валізу на стежку, Галина зробила кілька швидких кроків у мій бік.
– Надіє, благаю тебе, не проганяй, – випалила вона замість привітання…
П’ять років тому ми працювали в одному магазині на перезмінці. Зарплати мали однакові, але Галина щомісяця мала обновки, купувала дорогі речі чи замовляла меблі й постійно дивилася на мене зверхньо.
Мене відверто дратував такий стан речей, адже наче ими в однакових умовах, а вона жиє краще за мене. Хто б такому порадів. У ті часи ми з чоловіком відкладали синові на навчання, але кожного разу десь вони дівалися – то дах поміняти, то паркан полагодити, то ворота нові купити, то ще щось.
Наш старший син Ярослав готувався до вступу до університету, потрібні були репетитори й підручники, донька Оксана росла, а зарплати Василя на будовах та моєї бракувало.
Звичайно, що ми бідкалися одна одній на роботі і я завжди питала, де ж вона бере стільки грошей, бо я не знаю, як кінці з кінцями зводити, а вона лише весело цсміхалася:
– Треба вміти крутитися…
Коли Ярославу настав час вступати, я уклала контракт і виїхала по догляду за літньою жінкою до Мілана.
Це був єдиний вихід і я дуже переживала. Ні, не через те, чи зможу заробити грошей, а чи втримається наша з Василем родина.
Ми любили один одного і хай через роки пройшла та палкість, але ніжність та чесність між нами залишилася. Але чи витримаємо ми? У мене не було відповіді на це запитання і я старалася не думати про це, а чесно виконувати свою частину роботи – висилати гроші.
П’ять років я надсилала гроші, а Василь оплачував навчання дітей, купував матеріали, ремонтував будинок і звів у садку нову альтанку.
Ми бачилися лише по зв’язку і я дуже переживала чи між нами ще є любов і взаєморозуміння. Всю дорогу додому я думала про це, про те чи я ще дружина.
І замість того аби впасти в обійми чоловіка, мене під парканом чекає сусідка і затримує мене, чесно кажучи.
— Кажи прямо, що сталося, Галю, — мовила я нетерпляче.
— Все розвалилося, Надіє. Петро дізнався про все пів року тому. Такий скандал зчинив, вигнав мене геть, замкнув хату, переписав майно на свою сестру й подав на розлучення. Я опинилася просто на вулиці.
Я чула про це в Італії, що Галя мала багатого спонсора, а не грала на фондовому ринку, як вона це загадково подавала.
Мене тоді така злість була взяла, але далі я подумала, що справді кожен крутиться як вміє і може, я чесно заробляю для своєї родини, а до неї мені діла нема.
— Той чоловік одразу від мене відхрестився, — гірко продовжувала Галина. — Заблокував номер. З роботи мене звільнили через нестачі, я брала аванс і не казала власникові. Я лишилася без копійки й без житла.
Вона вхопилася руками за мій рукав.
— Ти була там п’ять років, Надіє! Поможи мені виїхати! Мені абиде влаштуватися — мити підлоги, доглядати хворих, що завгодно роблю! Мені треба вирватися звідси!
Я зняла її пальці зі свого рукава. У цей момент із будинку вийшов Василь. Він підійшов, міцно обійняв мене, взяв валізу й тихо сказав:
— Заходь до хати, там діти чекають. Я зараз підійду.
— Ні, Василю, почекай хвилинку, — відповіла я й знову повернулася до Галини.
— Я більше нікуди не їду, Галю, — сказала я. — Я свій термін відробила й повернулася до родини. Скину тобі на телефон координати.
Вона пішла, а я з трепетом зайшла до хати, де мене чекав чоловік і діти.
Перші дні вдома минали у суцільних клопотах. Після п’яти років чужих стін, чужої мови й постійного напруження мій власний дім здавався мені чимось дивовижним. Я ходила з кімнати в кімнату, торкалася фіранок, які колись власноруч купувала на ринку, перебирала посуд у серванті й не могла повірити, що це не чергова коротка відпустка на два тижні, а моє остаточне повернення.
Оксана, якій уже виповнилося шістнадцять, виросла в справжню красуню. Вона допомагала мені розпаковувати величезні валізи, які я притягла з Мілана.
— Мамо, ти більше точно нікуди не поїдеш? — щоразу запитувала Оксана, складаючи светри до шафи.
— Ніколи, доню, — відповідала я. — Гроші на навчання Ярослава є, хату до ладу довели, а жити на відстані більше немає сил.
Ярослав навчався вже на третьому курсі у місті. Він приїхав додому на вихідні спеціально, щоб зустріти мене.
Дорослий, статечний, із серйозним поглядом — він так сильно нагадував Василя в молодості. Увечері ми всі сідали в новій альтанці, яку чоловік збудував у саду серед яблунь. Василь розпалював невеликий мангал, Оксана заварювала чай із м’ятою, і ми годинами розмовляли про те, що пропустили за ці довгі роки.
Осінь поволі переходила в зиму. Перший сніг випав на початку грудня, вкривши наш садок товстою білою ковдрою. Ми з Василем закінчили всі хатні справи. Ярослав приїхав на зимові канікули, і наш дім знову наповнився шумом, сміхом і запахом випічки.
Ми залишилися родиною і я дуже вдячна за це чоловікові.
