Як вона літала в дитинстві. До тепер пам’ятає це відчуття легкості. Саме легкості і знання того, що все можливо. А тоді мама лиш говорила: «Ти просто ростеш».
Вона вигуділа в таку високу дівчину, що вже й не рада була тим польотам, бо її чітко асоціювали з жирафом чи шваброю. Отак вона й промучилася зі своїм зростом і малим Василем, який танцював з нею на випускному, вони обоє були червоні як раки, бо однокласники не соромилися на коментарі. Тоді класна керівничка строго наказала Василеві, щоб не надумав не прийти на випускний, бо не дасть золотої медалі. А що вона? Тільки злилася на недолугих хлопчаків, яку димлять за школою і не ростуть…
В університеті справи не ставали кращими, але хлопці траплялися високими. Отак їй трапився Назар, який був рівний з нею і навіки довелося забути про каблуки. Навіть на весілля вона була в чомусь більше схоже на китайські тапочки.
Далі були діти, яким вона розказувала, що вони літають вві сні, бо ростуть. І слава богу, що дочка не успадкувала її зросту і розміру ноги. Далі були онуки і їм вона казала, що літати, то рости…
І чомусь з онуками так защеміло за тими польотами, за тою впевненістю, що наступний крок змете тебе ввись, де легко дихається і живеться.
Вона оглянула себе в дзеркалі – сивина і зморшки, роки трохи пригнули її донизу. Чи то вона так звикла сутулитися, що й не помітила як згорбатіла? Стала рівно. Розправила плечі. Це легко. Легко стояти рівно, їй лиш трішечки за п’ятдесят. В голові промайнула думка, дитяча і бешкетна – там далеко в шафі вона купила туфлі на каблуку, на високому каблуку. До туфель одягла спідницю і нафарбувала губи. Висока і легка як колись.
В кімнату зайшов чоловік.
– Ти змінилася. То сукня тебе так красить?
– Ні, каблуки.
– Чого ж не носила.
– Боялася…
Боялася зробити його об’єктом насмішок, нещасним. Хотіла аби вони були щасливі разом.
Фото ілюстративне.
