fbpx

Вона просила самотності, спокою і тиші! Допросилася

Чомусь бажання справджуються ніби й так, як хотілося, але точно, не в той момент, коли ти цього найбільше просив. Світлана Василівна все життя прагнула спокою і тиші – вчителька і двоє галасливих дітей вдома з чоловіком, який теж завжди мав що сказати.

Коли вчителювала – то мріяла про пенсію, про довгі чаювання на кухні з видом на її троянди. Про кота, який буде муркотіти на колінах, онуків, які будуть ласувати її булочками раз в тиждень і чоловіка, який мирно спатиме на дивані.

Ось це щастя, думала вона, спокій і тиша…

Потім якось роки пролетіли, бо іншого слова не знайдеш. Діти роз’їхалися в інші країни, чоловік пішов у засвіти, а вона завела собаку. Але не картала себе за цей вибір, бо мала змогу вийти з квартири і хоч з кимось поспілкуватися: чи з сусідкою, що клумбу поле, чи з собачником Дмитром, чи дітям зауваження зробити аби м’яча не копали їй в квіти.

– Марто, приїдете на Різдво? Ідете у відпустку… Та, розумію, що ви там не маєте стільки вихідних, як в Україні. Може. Дітей мені привезіть? І ви відпочинете і я буду мати заняття. Не вигідно?.. Дорого, так, дорого…

«Ходи, Марися, на вулицю, ти пройдешся і я біля тебе. Гарний в Дмитра пес, правда? Але ще він має господиню, я б з такою не жила, не знаю, як Дмитро витримує. Запросимо його в гості? Давай», – прибалікує вона до пса і чеше за вухом.

Гарний Дмитро чоловік, шкода, що його жінка цього не бачить і дозволяє собі такі речі, які Світлана ніколи не робила зі своїм чоловіком – і прикрикне, і критикує… А що ж вдома робиться, коли вона на людях таке собі дозволяє? Він їй розповів, що любить плов з перцем – от вона його приготує і покличе його. Комусь він не потрібен, а їй ой як треба, бо самотність тільки в мріях чудова і спокійна, а насправді, вона холодна і страшенно довга, випиває з серця усю радість.

Фото: ілюстративне.

You cannot copy content of this page