Коли я зайшла за сином до хати, тягнучи валізу, то не сподівалася побачити такий прийом.
– Мамо, мий руки і гайда до столу, – сказав син.
Я не підозрювала нічого такого, звичайна вечеря, знайомство з невісткою майбутньою. Може, яєчню посмажить і то добре, я така стомлена, і голодна, що й це б з’їла за радість.
Але такого я не сподівалася. Як я не намагалася усміхнутися, але вилетіло:
– Хто вам дозволив все це чіпати?
Розумієте, вона, здавалося, вивалила на стіл все, що я рік передавала з Італії. Накрамсала хамону, сирів, що я передавала, наварила макаронів, залила пастою, консерви наклала в мої кришталеві вазочки, святковий сервіз виставила і ще й це все на святковій білосніжній скатертині ручної роботи, яку я бережу лишень на Великдень та на Різдво. І її під соуси?
Мені руки затряслися, я кинулася те все хапати та відставляти геть.
– Я просила не чіпати нічого, я просила?, – повторювала я за кожну віднесену назад річ.
– Мамо, ми хотіли зробити сюрприз, Аня старалася.
– Старалася?, – мені вже подих перехопило, – Я те все відкладаю на особливий випадок, на свято, а вам їсти нема що? Важко піти яйця з-під курки забрати чи корову подоїти? Максиме, а ти чого вирядився, наче молодий та сидиш мовчки. Вже руки забрав від хамона, ти знаєш, скільки він коштує? Ви хоч знаєте, скільки це все коштує, щоб отак за раз його пустити?
Ось і приїхала називається, ось і познайомилася. Але це ще було не все…
Поки я носила все на місце, то не зрозуміла, що вони в хаті кухнею користуються! В хаті кухнею, щоб запах на всіх хатах ішов, щоб наліт на мій білосніжний шкіряний диван лягав, так і є, вже бачу, що на ньому хтось сидів! Я нікому не дозволяю тут сидіти, хіба на свята і то не часто до себе родичів запрошую, бо працюю переважно за кордоном на свята, так більше платять.
А для приготування їжі у нас є інша хата, там можна собі швиденько щось зробити поїсти та худобі приготувати. Тут мама моя живе з татом, мама інколи ще й піч розпалює аби молока відігріти.
Пішла я до мами.
– Мамо, що то таке тут діється?
– Ой, Любко, я їм казала не чіпайте материне нічого, але де вони мене слухають. То все невістка, ти на Максима нічого не кажи, бо він не звик, що в хаті пів року вони котлом гріють, щоб вода була гаряча.
– То вони й ванною користуються?
– А що ти думала? Я казала, я попереджала, що ти там не на курорті. Що то все гроші. А хто мене слухає.
В мене аж ноги підкосилися.
Мама навколо мене метушилася.
– Я тобі ось суп підігріла та яєчню посмажила. Та молода нічого не вміє варити, окрім твоїх макаронів, ще заправку відкриє і готово. Каже мені аби я сир попробувала, а я чого буду їсти, як я маю свій?
Я не змогла поїсти зі смаком, вирішила вже піти спати.
Чоловік сопів, відвернувшись до стіни, я крутилася, але заснути не могла, знала, що він теж не спить.
– Як ти міг, Максиме, так синові попустити? Я дивилася в комору – там половини з усього вже нема, а Аня лиш кілька місяців живе. Ви не маєте що їсти?
– Любо, досить, – чоловік сів на ліжку, – Досить все відкладати на колись. Діти старалися, хотіли, щоб все було гарно і урочисто, щоб ми гарні сиділи, а ти що? Всім настрій зіпсувала.
– Я зіпсувала? Я?
– Ти. Сама в хаті не живеш і нам не даєш. Для чого ти тоді їздиш та все гроші вкладаєш? Хто те бачить?
– Я для вас стараюся, а ви котел включаєте відколи?
– Я тобі більше скажу, ми й у ванну всі ходимо.
В мене слів забракло, я ж ванну зробила лишень так, аби там можна було митися, а вони її на повну використовують!
– Маєте на вулиці. Мама з татом якось туди ходять.
– А вони – то окрема історія. Мати твоя в чому ходить? З посуду ще залізного їсть, бо звикла, твій батько ще в спецовці з роботи ходить. В хату й заходити не хочуть, бо забруднять плитку. Любо, то геть не по-людськи виходить.
Я мовчала, навіщо ж всім новим користуватися, коли є ще все старе? Мама й тато праві, то все на потім, коли старе стане вже геть не придатне до використання, тоді й викинеться та будеться їсти з нового, але отак впереміш, то ж не можна.
– Хату нащо нову коптити, хто вам дозволив? Пани великі в малій кухні поїсти?
– Все, досить, Любо. У нас нове життя, розумієш? Нарешті час настав – невістка в хаті, свати прийдуть, пора вже. Розумієш?
Яка пора? Яка пора? Невістка нічого не розуміє, всім моїм фітькає, нічого не шанує, а я все отак віддам?
Заснула я дуже неспокійно і сниться мені, що живемо ми з Максимом в малій кухні, на столі залізні миски з вищербленим дном і такі ж горнята, а ми їмо щось схоже на суп. Прокинулася вся в поту, не до добра уві сні їсти, лиха наберешся.
Пішла до батьків в кухню, а мама вже піч топить, диму на всю хату, батько кахикає ще на постелі.
– Ти чого так рано?, – питає мама.
А я дивлюся на неї, на мисник з залізним посудом, щоб навіки і так щось мені зле стало, від диму, видно.
– Мамо, приходьте до хати сьогодні.
– Хіба як свати прийдуть, а так то чого?
– Мамо, жити там будете.
– Ні, я туди не піду, мені й тут добре. Я тут звикла. Правда, Павле?
– Так, і я не піду, ми що – пани?
Дим почав виїдати очі, я вибігла на двір. Стала посеред обори, як між двох світів, між двох хат, нової і старої. Як я можу перейти жити по-справжньому в нову хату, коли я так навчена?
Пішла робити сніданок на новій кухні, витягла тарілки нові, стакани, для всіх поставила і по батьків пішла.
– Я ж ще не приготувала нічого, – каже мама.
– Ми приготували. Ходіть, – кажу.
Вони їли без смаку.
– Я до картоплі звикла, мені таке не подобається. Та й чого ото речі псувати, ще розіб’єте. Ти ж бачиш, що вже пляма на скатертині? Нащо дозволила брати?, – перелічує мама.
Важко мені буде, ой як важко в нове життя йти, коли старе так міцно тримає. Як гадаєте, вийде?
Автор Ксеня Ропота
