— Мамо, ти ж розумієш, що так не годиться? Це неможливо. Як ти можеш просити мене про таке? — Голос моєї доньки, Соломії, лунав у телефоні так різко, що мені здалося, ніби я відчула удар морозяного повітря крізь слухавку, хоча сама сиділа у прогрітій квартирі у чужій країні.
— А як, на твою думку, має бути? — відповіла я, намагаючись зберегти рівний тон, хоча в горлі вже починав формуватися болючий клубок. — Я тут не на відпочинку, Соломійко. Кожен день — це праця. Кожна гривня, яку я надсилаю…
— Ой, знову про твої «гривні»! — перебила вона з тією ж, образливою, зневагою. — Ми ж домовилися. Я просто прошу покрити наші щомісячні витрати, плюс те невелике додаткове, що нам потрібно на ті курси. Ти ж сама хотіла, щоб ми розвивалися.
— Розвивалися? — майже крикнула я, не витримавши. Моя рука стисла телефон так міцно, що побіліли кісточки пальців. — Розвиватися — це взяти на себе хоча б частину відповідальності, а не жити у цілковитій безтурботності! Я не прошу багато. Я прошу, щоб ви з Богданом спробували знайти хоч якесь заняття!
— А я тобі кажу: це не час! Ми шукаємо себе! А ти вимагаєш, щоб ми кинули все заради якихось копійок. Ми тобі не маленькі діти! — В її голосі з’явилася сльоза, але я знала, що це не сльоза образи, а сльоза маніпуляції. — Якби ти була поруч, ти б нас зрозуміла! А так — ти просто відкуповуєшся і не хочеш бачити нашої справжньої потреби.
— Я бачу вашу справжню потребу, — видихнула я, відходячи від вікна. — Ваша справжня потреба — це доросле життя. І я перестану його фінансувати, якщо не побачу бодай перших кроків у тому напрямку. Наступного місяця це буде остання повна сума. Це моє остаточне рішення.
Запала тиша. Така важка і дзвінка, що я відчула, як затремтіли мої ноги.
— Ти не маєш права так чинити, — прошепотіла вона, і в цьому шепоті прозвучала справжня, неприхована образа. — Ти наша мати! Ти зобов’язана!
— Ні, Соломійко, — тихо, але твердо сказала я. — Я маю право на власне життя. І я маю право вчити вас цінувати моє. Подумайте. Я чекаю на ваші новини.
Я натиснула кнопку і опустила телефон на стіл. Руки мої ще деякий час тремтіли, немов після важкої фізичної праці. Я знала, що цей діалог — лише початок великої, виснажливої боротьби. Але й знала: відступати мені більше нікуди.
Мене звати Олена. Вже вісім років я живу і працюю у невеликому, заможному європейському місті, доглядаючи за літніми людьми. Моє життя тут, у домі пані Ангели, розписане по хвилинах: ранкові процедури, сніданок, прогулянка, обід, ліки, тихий час, вечеря.
Це праця важка, виснажлива і часто самотня, але вона добре оплачується. Добре настільки, що я могла дозволити своїм двом дітям, двадцятичотирирічним двійнятам Соломії та Богдану, жити в Україні у власній квартирі, не знаючи потреби.
Коли я тільки виїжджала, у моїй голові була чітка, як кришталь, картинка: я працюю кілька років, забезпечую дітям старт — гідну освіту, перше житло, а вони тим часом стають дорослими, відповідальними людьми.
Я завжди вважала, що основа успішного виховання — це приклад і працьовитість. Сама я змалку працювала, вчилася, хапалася за будь-яку можливість.
Дітей я водила на гуртки, на заняття іноземними мовами, на спортивні секції. Я завжди говорила їм: «Знання — це ваша свобода, а праця — ваша гідність».
І справді, вони були талановитими, розумними, допитливими. Я пишалася ними. Але час ішов, мій від’їзд затягнувся, а їхнє дорослішання, здавалося, зупинилося.
Тепер, коли їм по двадцять чотири, я дивлюся на них і не впізнаю. Вони не навчаються у виші, бо «система застаріла». Вони не працюють, бо «робота має бути для душі», а «робота не для душі» — це «марнування часу».
Їхні дні проходять у пошуках «натхнення», перегляді відео, спілкуванні з такими ж безтурботними друзями та нескінченних роздумах про те, як має виглядати «ідеальне життя».
Вони живуть на мої кошти. Невеликі, але постійні фінансові перекази, які покривають комунальні послуги, їжу, одяг і, звісно, їхні «важливі проекти» — то їм потрібен дорогий графічний планшет, то абонемент у студію, то поїздка на якийсь «освітній» фестиваль.
Я розуміла, що дала їм занадто багато свободи і занадто багато фінансової «подушки». Моя любов перетворилася на мій найбільший прорахунок.
Я постійно спілкувалася з моєю сестрою, Тетяною, яка живе у нашому місті. Вона теж бачила цю проблему і намагалася втручатися.
Одного вечора, після мого дзвінка Тетяні, я відчула себе зовсім розбитою.
— Ну що, Таню, — спитала я, коли ми обговорювали чергову відмову Богдана від пропозиції підробітку у знайомого. — Він навіть не захотів поговорити з твоїм чоловіком про його будівельну фірму. Сказав, що «не для того його мама ростила, щоб він цеглу таскав».
Тетяна зітхнула. Звук був гучний і сповнений втоми.
— Олено, ти знаєш, я намагалася. Я його запросила на каву. Кажу: «Богданчику, ну ти ж сильний, розумний хлопець. Ти міг би спробувати. Це ж досвід! Та й гроші не зайві». А він мені знаєш що?
— Що? — прошепотіла я.
— Він випив свою дорогу каву, поправив свої окуляри і сказав: «Тьотю Таню, я ціную твою турботу, але я не хочу продавати свій час за безцінь. Моя цінність вища. Я зараз вивчаю криптовалютні ринки. Це майбутнє. А цегла — це минуле». І додав: «Мама просто не розуміє сучасності».
Я відчула, як у мене щось обірвалося всередині.
— Як? Як він може? Я ж надсилаю йому гроші, щоб він не відчував себе приниженим, щоб мав можливість займатися тим, що йому подобається, але він навіть не намагається!
— Оленко, — сказала Таня, і в її голосі з’явилася суворість. — Вони обидва виросли в золотій клітці, яку ти побудувала. Вони не знають, що таке «ні», що таке «треба» і що таке «обмеження». Ти привозиш подарунки, надсилаєш кошти, і вони думають, що це природний стан речей. Вони дивляться на тебе як на джерело, а не як на людину.
— Але ж я весь час кажу їм, як мені тут важко! Я описую свій робочий день!
— Слова — ніщо. Ти маєш показати. Я вже навіть не знаю, як на них вплинути. Соломія така ж. Вона сказала моїй доньці, що вона «марнує час» на своїй роботі в рекламній агенції і що їй «треба мати більше амбіцій». Уяви собі!
Я мовчала, намагаючись перетравити почуте. Сестра мала рацію. Мої діти вибудували навколо себе стіну, і ця стіна була вибудована з моєї ж щедрості. Вони не бачили далі свого носа, їхній світ був обмежений екраном, затишною квартирою і моїм банківським рахунком.
Я згадала розмови з друзями дітей, коли була вдома востаннє. Вони теж дивувалися, як швидко змінилися Соломія і Богдан.
Я сиділа у невеликій кав’ярні з Артемом, другом Богдана, який вчився на архітектора і вже працював.
— Артеме, скажи мені чесно, — просила я. — Що сталося? Богдан був таким цілеспрямованим. Я його не впізнаю.
Хлопець знизав плечима, розмішуючи цукор у чашці.
— Пані Олено, не знаю. Коли ми були менші, він був нормальний. Але останні два роки він змінився. Він постійно говорить про якісь схеми, про те, як обійти правила, як швидко заробити. Він називає нас, тих, хто працює, «телятамии».
— «телятами»?
— Так. Він каже, що ми своїми зусиллями просто підтримуємо стару систему, а він «прагне свободи». Вони з Соломією вони дуже згуртовані у цій своїй ідеї. Вони дивляться на нас зверхньо, ніби ми не розумні.
— І ніхто з вас не може на них вплинути?
— Ми намагалися. Але вони не слухають. Вони кажуть: «Ваша мама забезпечує нас, бо вона розуміє наш потенціал. Чому ви не можете знайти собі таку маму?»
Це не просто нерозуміння. Це — філософія неробства, зведена в культ. І винувата в цьому, значною мірою, я.
Я не могла здатися. Я пройшла занадто багато, щоб просто махнути рукою. Моє життя в чужій країні, розлука з домом, щоденна праця — усе це було інвестицією в їхнє майбутнє, а не в їхню безвідповідальність.
Я вирішила, що настав час повністю змінити правила гри. Докори, розмови по душах і приклади інших не працюють. Має спрацювати інстинкт самозбереження.
Я почала розробляти план, який я назвала про себе «Жорсткий старт». Головна мета — змусити їх відчути потребу, а не просто усвідомити її. Я не хотіла просто «покарати», я хотіла створити обставини, в яких їхній внутрішній механізм відповідальності мусив би запуститися.
Я знову зателефонувала Тетяні. Цього разу не для скарги, а для співпраці.
— Таню, у мене є план, але мені потрібна твоя допомога.
— Кажи. Я вже готова на все.
— Я припиняю надсилати гроші. Повністю. Тільки невелика сума, необхідна для комунальних платежів, і ніякої «кишенькової» суми. Нічого на їхні «проекти».
Тетяна ахнула.
— Олено, ти впевнена? Це ж буде криза.
— Це буде реальність. Їм потрібно навчитися платити за свою свободу. Квартира їхня, цього я не чіпатиму, це їхній старт. Але життя вони мають забезпечувати самі.
— А як щодо їжі?
— Думаю. що якщо захочуть їсти, то роботу знайдуть. А тебе прошу прослідкувати, аби вони не наробили дурниць.
Я здійснила задумане. Надсилала пів року лиш гроші на оплату комунальних. А потім, одного дня до мене зателефонувала донька і сказала,що їде на Балі.
Я здивувалась, звідки ж гроші.
— Ну, мамо, ми з братом поговорили і вирішили, що квартира що ти подарувала нам, стала якорем, що не дає нам рухатись. Тож ми вирішили її продати, гроші розділити і втілити свої мрії. Покупець вніс завдаток.
Я так і сіла. Що це узагалі таке? Як це розуміти? Вони фактично квартиру пускають за вітром. А далі що?
Я зараз розгублена. Що робити? Їхати в Україну, намагатись на них вплинути, якось завадити цьому? А чи махнути рукою: дорослі люди, хай розбираються.
Одна думка мені спокою не дає: що я зробила не так? Де я помилилась?
Головна картинка ілюстративна.
