Я була найстаршою сестрою у багатодітній сім’ї. Всіх годувала, слідкувала, водила в садок і до школи. Батьки мене не питали, хочу я цього чи ні – треба й усе.
Друзів у мене практично не було, адже часу на зустрічі з ними не залишалося. Однолітки не розуміли мене мене, казали, що я тільки підгузки дитячі міняти вмію. Мені було так прикро. Не було у мене дитинства.
Коли я закінчила 9 клас, я пішла навчатись у місцеве училище. Вибір зробили за мене батьки, вирішили, що мені треба вчитися на кухаря, щоб потім вся сім’я сита була.
Через три роки я влаштувалась у кафе. Першу зарплату я не бачила. Тато з мамою чітко знали куди вона повинна піти. Коли я отримала другу — сіла в перший поїзд, що попався. Мені було неважливо куди їхати, аби лиш не залишатись де була. Я розуміла, що якщо я залишусь то не матиму власного життя.
Так, було складно, але бути в тому домі – важче. Я вирішила йти до своєї мети, чого б це мені не вартувало. Я мила підлогу, підмітала, отримала посаду посудомийки, а лише тоді мене допустили до кухні.
Я економила навіть тоді, коли моя зарплата збільшилася в кілька разів. Я складала всі гроші у скарбничку. Я мріяла про свою квартиру, де була б єдиною господинею. Я жила весь цей час із старенькою бабусею. Вона брала з мене символічну плату, а я їй допомагала вдома. Бабуся заміняла мені рідних. Зустрічала мене завжди з роботи з трав’яним чаєм та домашніми пирогами. Я була найщасливішою на світі в ті хвилини.
Незабаром я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком. Ми весілля не грали — просто розписалися. Тоді я переїхала до його батьків. За кілька місяців подарувала йому доньку, а потім і сина.
Мені почали снитися батьки. Я поговорила з чоловіком, і ми вирішили навідатися до них. Я купила повні сумки гостинців і налаштувалася на приємну поїздку.
Але зустріли мене малюки, які з’явились на світ у моїх батьків за цей час. Вони навіть не спитали, як я і де живу. Почали згадувати минуле і виходило у них, що саме я винна у всіх негараздах.
Я з сумками так додому і приїхала. Батькам крім “добридень” і “прощайте” я нічого не залишила. Попросила свого чоловік абільше ніколи в житті про них не згадувати, зрештою мені було кого називати мамою. та старенька. яка здавала мені колись кімнату і досі для мене найрідніша людина. Вона телефонує щодня, турбується. Завжди щиро рада коли ми всією сім’єю приходимо на гостину. Мої дітки її бабусею називають.
А мої батьки? У них і без мене вистачає дітей і турбот. нехай будуть здорові.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
